Серпень 2014-го. Країна відзначає День незалежності. А в цей час під Донецьком в Іловайську підписано смертний вирок сотням українських бійців.
Минув майже рік з моменту Іловайської трагедії, у результаті якої тільки за офіційними даними загинуло 366 бійців ЗСУ й МВС, 429 було поранено, 128 опинилися в полоні, 158 зникли безвісти. На сайті Генпрокуратури опублікований повний список цих людей. Досі тривають дискусії, хто винуватий у їхній загибелі й у тій ситуації, яка дозволила супротивнику закрити наших бійців в Іловайському котлі. Генштаб стверджує: винна Росія, і каже, мовляв, у ті дні було вторгнення близько чотирьох тисяч військовослужбовців ЗС РФ на нашу територію. Власних помилок ніхто не визнає. Хоча протягом усього року й бійці-учасники тих серпневих подій, і народні депутати, що входять до складу ТСК по Іловайську, вимагали притягти до відповідальності начальника Генштабу ЗСУ Віктора Муженка.
«Розбір польотів» навколо Іловайська-2014 триває. Але зараз уже з іншими акцентами. Так, радник Президента й міністра оборони, який останнім часом виступає глашатаєм офіційної точки зору оборонного відомства, заявив днями в телеефірі, що не знає, хто віддавав наказ заходити в Іловайськ.
Очевидно, відповідь на це питання перебуває під грифом «таємно». І, як зазначив у теледебатах на іловайську тему заступник командувача АТО Валентин Федичев, — історики нас розсудять... Щоб їм легше було це зробити, «Голос України» публікує точку зору очевидця й учасника тих подій, бійця батальйону «Донбас» Дмитра Б. Співрозмовник був у Іловайську з першого до останнього дня. З оточення виходив пішки, у полон не здався...
«Я вважаю, що це військова поразка. І винне в ній конкретно вище військове командування. У мене немає негативного ставлення до Хомчака. Він генерал радянського загартування. Йому дали наказ — він його виконує.
Після Іловайська Хомчак казав, мовляв, про ситуацію доповідав нагору і діяв згідно з наказами звідти. Я йому вірю. Адже на війні ініціатива не вітається. Армія — чітка структура зі своєю субординацією...
Я йшов на війну, знаючи, що можу вмерти або дістати поранення. Це неминуче, коли йдеш у наступ, береш участь в активних бойових діях. Але коли сидиш, чекаєш наказу й не дієш — втрати невиправдані.
Іловайськ ми взяли з третього разу. У цьому немає нічого страшного.
У перший штурм загинуло п’ятеро наших...
Потім ми зайняли половину міста. Стали скраю. Навколо — поля й «зеленка».
Постійно проїжджали якісь танки... Стріляли.
Ще один штурм. Втрати. Хтось має охороняти місце дислокації, на варті стояти. Наші сили тануть. Нас втягли у важкий бій — десять осіб втратили.
Нам почали перекидати на підмогу частини різних підрозділів — батальйону «Волинь» і т. д. А треба було замість параду на Хрещатику кинути сили в напрямку Іловайська, і котла б не було.
Кожен військовий знає: угруповання, до якого веде один шлях, — приречене. Ми зайшли в Іловайськ по одній дорозі. Це була дорога життя для підвозу харчування, води, евакуації поранених. Були потрібні сили, щоб узяти під контроль два-три шляхи до цього населеного пункту. А їх не вистачало.
Причини трагедії — те, що вище військове керівництво боялося взяти на себе відповідальність за те, що відбувалося, і саботаж.
Нас тренували грузинські військові, бойові полковники з досвідом. Вони знали, як діяти, але їх не залучили в нашу армію. Командували такі, як Гелетей... Незрозуміло, чому до військового керівництва не залучали професіоналів?»...
Чекаючи відповідей від істориків колись, хотілося б уникнути трагічних історій уже сьогодні...
