До Дня незалежності України громадські активісти та волонтери Сєверодонецька організували виставку прапорів, які побували в зоні АТО і мають свою історію. Доля одного із таких прапорів заслуговує на особливу увагу, бо йдеться про мужність, патріотизм і любов.
Можна сказати, що Олександра і Вікторію познайомило лихо. Коли Луганщина застогнала від вибухів і смертей, ці двоє виявили такої сили самовладання і патріотизм, що змусили багатьох розворушитися і ожити. Сашко — інвалід, свого часу він втратив на виробництві руку та ногу, і, здавалося б, мав би першим запанікувати, опинившись в умовах окупації бойовиками «ЛНР». Але жодної паніки не сталося, а було чітке розуміння того, чим потрібно займатися, — допомагати українським бійцям, наближати перемогу. Віта з тієї само когорти людей, і це об’єднало її з Олександром спочатку волонтерськими, а пізніше і сімейними узами.
...У полон до бойовиків «ЛНР» вони потрапили випадково. Їхали машиною на позиції ЗСУ, везли допомогу бійцям батальйону «Айдар», але під Щастям заблудилися. Коли їхню машину зупинили люди зі зброєю, і Сашко з Вікою зрозуміли, до чиїх рук вони потрапили, тікати було безглуздо. Багато в чому зіграла роль Сашина інвалідність, а Віка його не залишила. Їх кинули до луганських казематів «ЛНР». Волонтерів били, катували, виводили на розстріли. Причому стріляли в спину і так, щоб куля тільки зачепила злегка. Стояти під прицілом, рахувати секунди і чекати, коли обірветься твоє життя... Від цього можна збожеволіти.
Багато хто не витримував, а Сашко витримав. Витримав і підвал без світла, повітря і їжі. Через три місяці муки закінчилися. Їх із Вікою та ще кількох людей звільнили за програмою обміну військовополоненими. Але молода жінка повернулася додому не голіруч.
У полоні Вікторію часто задіювали на прибиранні території, і вона не раз була свідком такої картини. На порозі штабу сепаратистів лежав український прапор, і кожний, хто входив у приміщення, витирав об нього ноги. Ця картинка буквально переслідувала її. І коли стало відомо, що їх от-от звільнять, Віка ризикнула викрасти цей прапор і сховати його. Коли полонених виводили для обміну, вона обмоталася прапором і сховала його під одягом, хоча і розуміла: якщо почнеться обшук — їй кінець. Завдяки щасливому випадку Віку не обшукували. Ну що взяти з полоненої, свобода якої повністю обмежена?
Сьогодні прапор перебуває в Музеї історії України. На День незалежності і Державного прапора в Києві буде виставлено дев’ять стягів, з якими пов’язана історія України. Одним із них буде прапор, урятований Вікторією. За мужність і героїзм Президент України вручив сєверодончанці Вікторії Кононовій орден «За мужність» третього ступеня.
Вікторія та Олександр Кононови біля своєї розписаної «Газелі».
Олександр і Вікторія Кононови продовжують займатися волонтерством. У своєму господарстві тримають кіз, роблять сир і відправляють молочну продукцію бійцям на лінію фронту. Свою машину вони втратили, коли потрапили в полон до бойовиків, і київські волонтери подарували їм нову — бортову «Газель», за допомогою якої подружжя відправляє продукти у військові підрозділи. Машина вся в розписах і автографах. Раніше свої побажання бійці писали на прапорах, а тепер на машині. Прочитаєш написи — і знаєш усі маршрути, якими пройшли Кононови.
Луганська область.
Фото із архіву сім’ї Кононових.
