Сільський будівельник з Вінниччини поставив на подвір’ї власного будинку пам’ятник Шевченку
Василь Гнида з Лісової Лисіївки Калинівського району встановив барельєф Великого Кобзаря на постаменті при вході до будинку, а на стіні оселі закріпив горельєф із зображенням обличчя поета. Каже, спочатку замовив скульптору з Вінниці заслуженому майстру народної творчості Василеві Слободянюку барельєф. У того через брак часу не доходили руки до виконання замовлення. Тоді замовник попросив виготовити хоча б горельєф. «Насправді вийшло так, що маю тепер два зображення Шевченка, — каже пан Василь. — Тепер я щоранку вітаюся з Тарасом Григоровичем, як з живою людиною».
Барельєф Кобзаря на подвір’ї будинку
Будинок пана Василя на вулиці Шевченка. Сподівався, що вдасться зібрати кошти на пам’ятник для села. Проте це виявилося непростою справою. Тому чоловік за власний кошт замовив постать поета і встановив на подвір’ї. Каже, якщо на стіні будинку видно зображення генія, то нема необхідності встановлювати табличку з написом «Вулиця Шевченка». Люди і так зрозуміють. Постамент під барельєф виготовляв самотужки. «Коли дивлюся на знайомі риси обличчя, здається, що Шевченко проживає у моєму будинку, — ділиться думками співрозмовник. — Від відчуття того, що поруч така велика людина, самому хочеться робити щось корисне не тільки для себе, а для людей».
Для сільського будівельника такою справою є музей. Його створив у батьківській хаті. «Люди приходять, роздивляються старі речі, їм цікаво, а мені від того радість, — продовжує розмову пан Василь».
Коли Василь навчався у шостому класі, було це на початку 70-х минулого століття, писали твір на тему: «Моє село через сто років». Разом з ровесниками хлопець теж включив на повну свою фантазію.
— Чому я написав, що у нашій хаті буде музей, дотепер цього не можу пояснити, — розповідає співрозмовник. — Пам’ятаю, уявляв, як приходять люди, тато подає відвідувачам кімнатні капці, мама — млинці з чаєм. Моя робота дійшла до районного рівня. Там її теж гарно оцінили. Сто років відтоді ще не минуло, а мрія здійснилася — музей уже є. Щоправда, тоді я не знав, що сам буду його створювати. Не тільки експонати збирати, а й своїми руками перебудовувати хату. В одній кімнаті експонатам уже тісно, тому вирішив розширити площу для музею. Об’єднав спільним дахом стару батьківську хату із своєю, будинки — на одному подвір’ї.
На портрет Леніна почеплю колючий дріт
Якось у дитинстві, коли Василь допомагав батькам копати бараболю, знайшли на городі керамічну люльку. Хлопця захопив не тільки предмет, хоча він оригінальний, незвичний сам по собі. Його більше вразило те, що під землею ховаються речі з минулого. Люльку зберіг дотепер. Вона перебуває в музеї. Так само, як знайдений на городі наконечник стріли, монети.
— У нас збереглися шість мисок, на яких значиться дата 1937 рік. Коли мама клала їх на стіл, щоразу закрадалася думка, що миски можуть розбитися: хтось необережно зачепить рукою — і тільки друзки залишаться. А вони ж не такі, як теперішні. От я й запихав їх щодалі у шафу, щоб забрати з-перед очей мами.
Нині миски можна побачити в музеї. Так само там зберігається дідова кружка, блюдце минулих років. Багато глечиків, коцюба, лопата для того, щоб «садити» у піч тісто для випічки хліба. Мамині вишивки доповнює дуже гарна вишивка дружини Лідії. Землячка Рая передала килимок ручної роботи. На ньому є дата — 1924 рік. І прізвище того, хто його виткав, — Цимбал Ганна Григорівна. Великих розмірів глечик приніс сусід Федір. Ще один односельчанин Саша подарував стару праску. Вінничанка Юлія Тарасова допомагали в оформленні експозиції, підтримувала організатора музею словом і ділом.
Є у музеї експонати радянських часів.
— На портрет Леніна, наприклад, почеплю колючий дріт, — каже співрозмовник. — Тим, хто запитуватиме, що воно значить, поясню. Такі запитання ставитимуть діти, бо дорослим не треба уточнювати.
Вінницька область.
Василь Гнида єдиний на Вінниччині, хто має на власному обійсті барельєф Великого Кобзаря.
Фото автора.
