Мешканцям прифронтового села Троїцьке набридла війна. Вони хочуть миру...
Школа як символ
Напередодні нашого приїзду до села Троїцьке Попаснянського району місцевість укотре була обстріляна з ворожих «градів», і військові показали свіжі вирви. Один зі снарядів розірвався за декілька десятків метрів від школи, але, на щастя, жодним зі своїх смертоносних осколків її не зачепив. Багатостраждальна Троїцька школа!.. Вперше «гради» накрили її у січні, потім ще двічі навесні, і в підсумку вона залишилася без даху, без вікон і дверей, з «пораненими» й побитими стінами. На неї було боляче дивитися, здалося, що разом із нею в селі припиняється життя. Але за літо її відновили. Новенький червоний дах і білі пластикові вікна зробили двоповерхову будівлю ошатною, навіть, можна сказати, в чомусь життєстверджуючою. Здалеку вона має вигляд яскравої точки, що тішить око і вносить позитивний коректив у загальну картину руйнувань у селі. Тільки-но відремонтували школу, додому стали повертатися ті, хто свого часу виїхав звідси разом із дітьми. Тож навчальний рік тут розпочнеться вчасно — 1 вересня. Щоправда, учнів за парти сяде мало — десь тридцять, але й ця кількість дітей символізуватиме продовження життя у прифронтовому Троїцькому.
Будинки відновленню не підлягають
Жити на лінії вогню — свого роду подвиг. Це розумієш, коли бачиш зруйновані будинки й господарські будівлі, коли слухаєш розповіді людей, які не приховують своїх сліз і образ. «За що ж нас так? Коли це нарешті закінчиться?» — запитують вони. Люди хочуть одного: щоб їх залишили в спокої на власному клаптику землі, де вони могли б працювати, ростити дітей і чекати старості. Вони готові відновити зруйноване господарство власними силами, аби тільки закінчилася ця клята війна.
А відбудовувати в Троїцькому доведеться багато. Від обстрілів у селі постраждало 40% житлового фонду — 150 будинків, п’ять із яких відновленню не підлягають. Один із цих будинків належить Надії Іванівні.
— 22 січня наші друзі прийшли до нас переночувати, бо напередодні від артобстрілу їхній будинок залишився без вікон. Узимку ми жили у флігелі, заощаджуючи вугілля, і наш дім стояв порожній. Це нас і врятувало. До нас залетіло два снаряди «Града». Перший розірвався у дворі, «розпанахавши» господарські будівлі, вбивши корову й телицю, курей і собак. Другий влучив у будинок, пробивши дах і розваливши стіну. Ви не уявляєте наш стан, коли ми все це побачили. Що робити, куди бігти? Дякувати Богу, що всі живі залишилися. Зима, мороз, а ми — без житла. Хата розбита, флігель стоїть без вікон і дверей. На щастя, у селі живе моя мама, то до весни ми тулилися в неї, поки не відремонтували флігель. А от будинок відновленню не підлягає. Живемо й не знаємо, що буде далі. З першого серпня нас б’ють, як собак. Тільки-но темніє — то ця «ЛНР» і починає стріляти. У мене ні пенсії, ні зарплати. Залишилася одна корова, вона якось годує. Моя мама-пенсіонерка дала мені нещодавно 50 гривень на хліб, і все. Мені п’ятдесят років, роботи немає ні в мене, ні в чоловіка. Що мене чекає попереду? Хто мені відповість? Вмикаю ввечері телевізор, дивлюся всі три канали — «Новоросія», яка транслюється зі Стаханова, «Луганськ-24» і ТРК «Україна». Брешуть і ті, і ті... Комусь потрібна ця незрозуміла війна, а ми страждаємо.
Найчастіше по Троїцькому б’ють із сусіднього села Калініне, де засіли бойовики. В останній тиждень вони зовсім знахабніли. Регулярно обстрілюють село із САУ, «градів» і мінометів, а днями із двох танків, які були в зоні видимості.
...І мапа на щербатій стіні
Проїхати повз цей об’єкт неможливо. Уявіть собі глуху стіну колишнього курятника, на якій намальована карта України. Причому нам пощастило в тому сенсі, що автор даного панно саме закінчував роботу, наносячи на карту останній населений пункт — Луганськ. Художником виявився боєць підрозділу, який дислокується в Троїцькому. Він же і автор ідеї. Родом Василь із Херсона, за професією зварник, такими масштабними малюнками ніколи не займався. А тут нахлинуло. Волонтери привезли фарби, пензлі, й Василь почав працювати. Розрахував так, щоб за місяць, до Дня незалежності України, свій малюнок закінчити. Завершив роботу раніше. Щербата стіна колишньої колгоспної будівлі невпізнанно змінилася. На ній — з’явилося блакитне небо й заколосилося жовте пшеничне поле, відобразивши кольори державного прапора.
— Це мій подарунок жителям села й військовослужбовцям до Дня незалежності, — сказав він. — Хочу, щоб Україна була єдина, тому на моїй карті немає жодної лінії розмежування.
Усе в нього вийде
Керівника військово-цивільної адміністрації Троїцького в селі називають шанобливо — Віталій Миколайович, хоча, правду кажучи, таке офіційне звернення йому не дуже пасує. Невисокого зросту, худорлявий, Шведов абсолютно позбавлений солідності, незважаючи на військову форму й автомат на плечі. Але водночас від цієї людини іде така сила і впевненість, що одразу відчуваєш до нього велику повагу
Ми розмовляли у великій кімнаті будівлі військово-цивільної адміністрації, де сидять кілька людей, і спочатку мимоволі здригалися від несподіваних і незрозумілих ударів. З’ясувалося, що так ляскає натягнута замість скла поліетиленова плівка на вікнах, реагуючи на сильні пориви вітру.
— Скло в нас є, — пояснює Шведов. — Але поки ми не засклимо вікна в будинках, які постраждали від обстрілів, адміністрація постоїть із плівкою. Ми потерпимо. Треба вирішити інші проблеми села.
Перша з них — транспортне сполучення. Довжина села становить 16 км. Доїхати дітям у школу з однієї частини села в іншу дуже проблематично, а шкільного автобуса немає. Його торік як забрав район, так і не повернув. Крім того, потрібний зв’язок із районним центром. З Попасної до села приїжджають вчителі математики та англійської мови й навіть директор школи звідти, але якщо не буде транспорту, проведення уроків з цих дисциплін залишається під загрозою зриву.
Взагалі із професійними кадрами на селі дуже складно. Сюди, на лінію вогню, ніхто не хоче їхати. По-перше, небезпечно, по-друге, стабільного мобільного зв’язку тут немає, проводове радіо не працює, можливості українського телебачення вкрай обмежені, сільська бібліотека, пошта й клуб закриті, газети не надходять. У селі, наприклад, немає лікаря. Колишній терапевт помер, а замінити його ніким.
— Перебрали всі варіанти й зупинилися на тому, щоб запросити інтерна. Тут він матиме хорошу практику, — розповідає Віталій. — Але, з другого боку, чи захоче молодий фахівець працювати в небезпечному місці за мізерну зарплату в півтори тисячі гривень? Їхати на край географії, у неспокійну тмутаракань? До нас приїжджають мобільні бригади медиків, які ведуть прийом в сільській амбулаторії, але потрібний постійний терапевт.
Слухаючи Шведова, віриш, що в цього хлопця все вийде. Незважаючи на молодість, він уміє добиватися мети. За професією Віталій юрист, до війни керував правозахисною організацією «Фонд правової ініціативи». Це та сама людина, яка не побоялася подати позов до суду на... прем’єр-міністра Миколу Азарова за його незнання української мови. Це той самий коректувальник, чия точна інформація допомогла в липні минулого року під час визволення Лисичанська. І, нарешті, це той патріот, яких, хоч би що там говорили, на Луганщині дуже багато.
Луганська область.
Віталій Шведов.
Фото автора.
