Доброволець з Вінниччини Олександр Сарабун (на знімку), якому торік після поранення ампутували ногу, після лікування, уже на протезі, знову повертається у зону бойових дій. Колишнього бійця батальйону «Донбас», зарахували до складу новосформованого підрозділу «Донбас-Україна» . Разом з іншими бійцями пройшов вишкіл на одному з полігонів. Готується до відправки в АТО.
Три доби в полоні
— Мені комфортніше з військовими побратимами, ніж з цивільними, — сказав у телефонній розмові з кореспондентом «Голосу України» Олександр Сарабун з позивним «Вінниця». — Тут ніхто тебе не називає калікою. Разом із усіма ходжу на стрільби, тренуюся. Взяли мене цивільним спеціалістом. Зі зброєю, зрозуміло, не розучився поводитися. На стрільбах довів це. Єдине, що не вдається, бігти так швидко, як інші. Зате на танк чи БТР навіть на протезі навчився застрибувати.
Олександра мобілізували в минулому році. Відправили на підготовку. Але він не став чекати терміну закінчення вишколу, хотів швидше на фронт. Пішов добровольцем у батальйон «Донбас». Потрапив в Іловайський котел.
Пострілами з крупнокаліберного кулемета йому роздробило кістку правої ноги. З тяжким пораненням опинився в полоні. Через три дні його обміняли на російських полонених. Пізніше лікарі сказали: ще день-другий у полоні — і рятувати не було б кого.
— У Дніпропетровську в лікарні плакав лікар, і я не стримував сліз, — згадує боєць. — Або ампутація ноги, або не гарантуємо життя. Так говорив професор. Жити хотілося, навіть якщо без ноги.
Майже через рік Сарабун знову повернувся до колишніх побратимів, Але вже в інший «Донбас» — новосформований 46-й батальйон «Донбас-Україна». Для мужнього ветерана знайшли цивільну посаду, він відповідає за матеріальне забезпечення бійців підрозділу.
Командир з півслова зрозумів прохання
Пан Олександр не приховує, що своїм поверненням завдячує начальнику штабу батальйону. Каже, той з півслова зрозумів його прохання.
— Коли ми стояли на території Дніпропетровської області, я з товаришем вирішили вигодувати для хлопців кабанчика, — розповідає співрозмовник. — Скинулися грішми і купили підсвинка. Утримували у клітці на свіжому повітрі. Ще й спробували приручити. Зробили ошийник. Кабанчик гасав у ньому навколо клітки. Далі не міг бігти, бо був на прив’язі. На здивування, кабанець порозумівся з собаками, які охороняли розташування підрозділу, він дислокувався за межами населеного пункту. Став таким ручним, що разом із собаками бігав по території частини. Його підгодовували з рук. Назвали бойовим кабаном. Саме ця обставина врятувала його від ножа колія.
Батальйон отримав наказ змінити місце дислокації. Переїжджати треба було в іншу область. Кабана вирішили зарізати. Але начальник штабу заборонив це робити. Шкода стало тварини. Як стверджує Олександр, кабанчика віддали в одне із сіл, на вигодовування тамтешнім жителям.
Начальство не хотіло вірити в очевидне
Поранення Сарабун зазнав під час виходу з Іловайська. Рік тому, наприкінці серпня 2014-го, наші війська, як відомо, опинилися в Іловайському котлі. Каже, це не поразка солдатів, це поразка генералів. Почалася вона з того, що вони не хотіли вірити в очевидне: російські війська перейшли кордон, танки пішли нашою територією, про це доповідали «нагору», а звідти наказували... не поширювати паніку.
Олександр згадує, що їхня машина йшла в колоні четвертою. Каже, попередні підбивали одну за одною, били прицільно, як по мішенях у тирі. Дотепер у його вухах звучить голос командира першої роти з позивним «Тур». Той зрозумів, що сталося, і вигукнув: «Засада!». Це були останні слова «Тура». Сарабун отримав тяжке поранення — пострілом з крупнокаліберного кулемета йому роздробило кістки на правій нозі. Сталося це 29 серпня 2014-го.
— Мене взяли в полон російські солдати з Ульяновська, — розповідає пан Олександр. — Скажіть, як після цього я міг ставитися до слів пана Муженка, що ми проти російських солдатів не воюємо? Гарно наш генерал підспівав Путіну, нічого не скажеш. Той потім десятки разів цитував його.
За словами співрозмовника, його визволили через три дні представники Червоного Хреста. Одразу перевезли у польовий шпиталь. Як стверджує Олександр, туди доставили 346 поранених. Номер малювали на лобі, а групу крові — на руці. У мене був номер 253-й. Звідти Олександра перевезли у Дніпропетровську лікарню №6.
— Дитина першого вересня пішла в школу, а мене поклали на операційний стіл, — згадує боєць.
У Дніпропетровську в лікарні бійця з ампутованою ногою розшукала місцева жителька Любов Гаврилець. З газет дізналася, що Олександр її земляк, з Могилева-Подільського на Вінниччині, а пані Люба — з села Кричанівка цього самого району. Боєць розповідає, що жінка багато допомагала йому, бувало, навіть брала в руки бритву і голила бороду. Автор статті знайшов контакти волонтерки. Пані Люба розповіла, що підтримувала бійця разом із чоловіком та донькою.
— Наші статки невеликі, — продовжує жінка, — але коли стикаєшся з такими людьми, готовий сам залишитися голодний, тільки б добре було тим, хто захищає нас. Ми дотепер телефонуємо одне одному. Якось Саша сказав, що потрібна фарба. На той час у підрозділі її не було. Придбала і передала.
«Зірки» з обкладинки глянцевого журналу
Олександр розповів, що зараз у нього є два протези. Придбання одного профінансувала держава, гроші на другий дав один із підприємців. Той, що виготовлений у Вінниці, складено з німецьких комплектуючих. Суглоб згинається в коліні. Його боєць береже, як парадне взуття. У військовій частині користується протезом, який називає державним, тобто виготовленим за кошти держави.
Стояти й ходити на чужій нозі Олександра навчали в Австрії. Вінницька волонтерка Олена Шестопалова згадує, що після протезування вдалося знайти програму реабілітації в Австрії. Сарабун поїхав разом із чотирма іншими пораненими. Там медики вчили чоловіка ходити на протезах, допомагали позбутися фантомного болю.
— Можливо, це звучить дивно у конкретній ситуації, але Саша дуже мобільний, точніше, завжди готовий брати участь у програмах, які допомагають його реабілітації, — каже Олена Шестопалова. — Так було й з австрійською програмою. Після повернення в аеропорту ми зустрічали його з деяким подивом — він йшов самостійно без милиці і навіть без ціпка.
Австрійський глянцевий журнал Bіber присвятив українським пораненим статтю з фотографією на обкладинці. Не менше 65 тисяч закордонних читачів побачили знімок на обкладинці. Саме такий тираж популярного австрійського видання. Стаття має промовистий заголовок: «Спасибі Путіну...»
У Могилеві-Подільському пораненому надали житло. Щоправда, на п’ятому поверсі 5-поверхового будинку. Без ліфта. Важкувато підніматися на протезі. Втім, боєць розуміє, що вільних квартир у місті немає. Добре, що таку надали, та ще й з ремонтом допомогли. Міський голова Петро Бровко звернувся до підприємців, щоб підсобили.
Вінницька область
Під час реабілітації в Австрії фото наших бійців розмістили на обкладинці журналу Bіber (Олександр Сарабун — крайній праворуч).
Фото надані Олександром Сарабуном.
