Цими днями завершилася операція зі звільнення із сепаратистського полону дванадцяти громадян України, серед них — бійці Збройних Сил України й цивільні особи. Бранців удалося визволити шляхом обміну на представників незаконних збройних формувань. Про те, як проходила операція, розповідає радник заступника міністра оборони України Василь БУДИК (на знімку).
Технічна частина обміну
— Василю, розкажіть, наскільки складною була операція?
— Операція проходила дуже непросто. Завершальну її фазу довелося розбити на два окремі етапи, і відбулося це у зв’язку з нестабільною ситуацією в зоні проведення АТО. На момент відкриття коридору ми потрапили під системний вогонь і з мінометів, і з важкого озброєння.
Проте, незважаючи ні на що, перший етап операції ми провели, як і домовлялися раніше на рівні робочих груп. Єдине, довелося перенести другий етап на наступний день, щоб не ризикувати життями наших хлопців. Була велика ймовірність того, що в один день усе не складеться, як хотілося. Оскільки навіть у момент передачі на той бік сепаратистів колона потрапила під серйозний обстріл з боку «ДНР» — довелося припинити процедуру й перенести все на наступний день. Утім, у підсумку робота увінчалася успіхом, і наш хлопці в цілості, безпеці були доставлені в Україну.
— Як взагалі проводиться обмін полоненими?
— Зазвичай ми привозимо людей до точки рандеву в наручниках, з обмеженням пересування й намагаємося не показувати їм наші позиції — зрозуміло, це війна. Лише після прибуття на місце із хлопців знімають наручники, розв’язують їм очі. Втім, сам обмін — це лише технічна частина процесу переговорів. Він проходить швидко, і ніхто ніколи днями там не загоряє.
— Чи різняться підходи в контактних групах, наприклад, окремо по військовослужбовцях ЗСУ, окремо по цивільних тощо?
— Ні. Ми говоримо про громадян України й про те, що всі, хто незаконно утримуються на непідконтрольних територіях, повинні бути звільнені. Тому робота триває, і я б хотів подякувати всім, хто причетний до цього процесу: Президенту, який доклав максимум зусиль на міжнародній арені, учасникам мінської групи Ірині Геращенко, Віктору Медведчуку, «Офіцерському корпусу» в особі Володимира Рубана, Службі безпеки України — це насамперед Юрій Тандит, який дуже багато зробив, представникам Міністерства оборони, які фактично 24 години перебувають у зоні АТО й продовжують цю роботу.
Так, ми не можемо поки що говорити про категоричний обмін усіх на усіх, оскільки ні Донецьк, ні Луганськ не показують загальну кількість людей, які в них перебувають у полоні. Нині ми маємо список з 156 прізвищ, які втримуються там. З них 86 осіб — це були військовослужбовці. Водночас Донецьк і Луганськ нам показують набагато меншу кількість людей. Сьогодні, згідно з указом Президента, ми залучаємо Червоний Хрест для уточнення ситуації в Донецьку й Луганську щодо наших військовополонених. При цьому залишається велика кількість і цивільних осіб, яких бойовики втримують під різними надуманими приводами. Багато із заручників обвинувачуються за зраду Батьківщині за нормами Кримінального кодексу часів Радянського Союзу, дію якого відновили в «ДНР». Нині докладаємо колосальних зусиль для звільнення також і цієї категорії людей.
— Що ви можете сказати про умови, в яких утримуються хлопці, котрі потрапили у полон?
— На початковому етапі війни люди, котрі потрапляли в полон, зазнавали вкрай жорстокого й систематичного тиску. Діяльність групи Міністерства оборони на тимчасово окупованій території дала змогу виробити низку певних факторів, або так звані правила війни.
Зі свого боку ми намагаємося надавати всю необхідну медичну допомогу «ополченцям», які потрапляють під час бойових дій до нас у полон, і просимо виконувати свої зобов’язання з боку Донецька. Хлопці можуть підтвердити, що в тих місцях — Донецьку, Горлівці, де в нас установлені щільні контакти, ставлення до полонених досить лояльне. Особливо — до представників Збройних Сил України.
Цих правил дуже важливо дотримувати для обох сторін конфлікту. Все-таки ми військові, і ми маємо виявляти гуманізм один до одного.
Що стосується ставлення до представників добровольчих підрозділів, то на сьогодні переважна більшість із них все-таки залишається живими. Незважаючи на роздуту пропагандою Росії істерію, нібито це якісь там «нацисти», «карателі» тощо, яких необхідно негайно знищити. Скажу більше: сьогодні на «тому» боці зацікавлені зберігати життя наших хлопців, бо в добровольчих батальйонах також утримуються їхні бойовики, котрі потрапили в полон.
Рядовий ЗСУ Анатолій Цимбалюк у полоні провів близько 9 місяців.
Рядовий Олександр Телішевський.
«У полоні молився й обіцяв собі: якщо повернуся, насамперед поцілую синьо-жовтий прапор»
39-літній Олександр ТЕЛІШЕВСЬКИЙ в армію був призваний з Рівненської області по мобілізації. Службу проходив водієм «Уралу» у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. У полон потрапив, коли виходив з Дебальцівського котла й відбився від колони. У Горлівку зайшов, намагаючись через лінію розмежування пробитися до своїх, але в районі Бесарабки нарвався на ворожий блокпост і був схоплений бойовиками. Пізніше йому сказали: «Десять кілометрів ти до своїх не дійшов...» У полоні перебував спочатку в Горлівці, де його утримували в підвалі місцевого УБОЗу, а потім був переведений у Донецьк, у підвали телецентру.
— Олександре, багато було вас у камері?
— Нас там було (співрозмовник напружується, перераховуючи) троє, п’ятеро, семеро осіб. Але ми сиділи разом із «ополченцями», які проштрафилися. Їх брали за пиятику, за наркоту, за мародерство або ж якщо щось віджав у мирних жителів.
— Яке було ставлення до вас із боку місцевих?
— Якось мене на роботу вивезли, і вийшло так, що опинився за територією, а поруч зі мною стояв охоронець. Повз проходила жінка, яка вимовила в мою адресу: «Фашисти, навіщо прийшли на мою землю? Забирайтеся звідси...» Навіть якщо припустити, що близько половини жителів нині проти «ДНР», — вони мовчать, оскільки просто бояться. Їх там залякали настільки, що далі нікуди.
— Працювати змушували?
— Так, виганяли з камери й тикали пальцем: «Укропе, давай траву покоси!»
— Як годували в полоні?
— Погано годували. Приносили вранці кашу, яку спочатку давали «ополченцям». Те, що вони не доїли, віддавали нам. Нерідко страва була зіпсована, прокисла. Тому намагалися їсти тільки хліб. Прогулянок не було. За туалет правило звичайне відро... Я і їсти намагався поменше — ложку-дві, щоб у туалет не хотілося.
— Били?
— Так, і особливо звірствував там один з позивним «Тайсон». Наглядач відкривав камеру й казав: «Укропе, на вихід!» Я виходив, і вони били по черзі. Зазвичай прикладами. Якось вночі просто в камеру ввірвалися два «боксери». Я з коректувальником ще сидів. Били до самого ранку.
— Втікати не намагався?
— Якось пішов на втечу. У районі блокпоста затримали. Побили, знову повернули в підвал. Я коли в камері сидів, дав собі обіцянку: якщо пощастить повернутися до своїх — насамперед поцілую синьо-жовтий прапор. Молився постійно, так мені Бог і допоміг.
