Жителі прифронтової Трьохізбенки налаштовані проти всіх, але хочуть жити тільки в Україні.

Коли не стало мосту, бізнес зупинився

З мешканцями населених пунктів, розташованих на лінії розмежування, спілкуватись треба акуратно. У тому сенсі, що не вступати з ними у велику суперечку, не давити на них своїм «столичним» авторитетом, а просто слухати людей. Втомлених від цієї війни, яка геть змінила їхнє цілком достойне повсякдення, і ображених на всіх, кого вони вважають причетними до своїх негараздів. Всі вони постраждали у цій війні. І навіть якщо будинок чи загалом господарство залишились неушкодженими від «подарунків» «градів» та мінометів, все одно майже кожен, хто сьогодні живе в зоні проведення АТО, має проблеми зі своїм психічним здоров’ям. Люди виснажені і цією незрозумілою війною, і своєю невпевненістю у власних силах, і політичною плутаниною у головах. Місцевій владі у таких умовах працювати дуже і дуже складно, бо на них сиплються усі звинувачення та образи.
У складі військово-цивільної адміністрації Трьохізбенки п’ять сіл — вона найбільша серед прифронтових адміністрацій. Вздовж лінії розмежування її територія розтягнулась десь на 100 км, а загальна чисельність населення, що нині тут проживає, становить майже 3,5 тисячі людей, хоча раніше було 12 тисяч. Переважно тут залишилися пенсіонери, діти яких поїхали подалі від війни — хто до Москви, хто до Києва чи Прибалтики. Старі батьки господарство не покинули, пораються в городі, хтось біля пасіки. Трьохізбенка вважається заможним селом. Люди тримають великі теплиці, де вирощують ранню городину. До війни вони возили свою продукцію до Луганська, інших промислових міст регіону, а коли почалась економічна блокада «ЛНР», підірвали міст на Слов’яносербськ і не стало дороги, сільський бізнес зупинився.
— А тепер ми живемо в резервації, — з образою каже літня жінка. — Продукцію вирощуємо, а продати не можемо. Помідор доводиться віддавати по гривні за кілограм, а кабачок — по 50 копійок. Щоб вивезти продукцію до Сєверодонецька, треба подолати сім блокпостів, отже, оптовики до нас не приїздять. Та й заправок на шляху немає.
— Нехай всі від нас йдуть — і українські війська, і російські вояки, і ополчення «ЛНР», — підтримує розмову ще одна селянка. -Проживемо і без них. 
— Донбас — це Україна, — перебиває жінок місцевий тренер Віктор Опанасович, і ті на знак згоди кивають головою. — І треба відвойовувати його шляхом переговорів. Силою не вийде, лише невинних загубимо. Нас тут за Путіна агітували — так нічого не вийшло. Народ розумніший за тих агітаторів. Хоча про нас і кажуть, що ми, мовляв, проросійськи налаштоване населення, але до Росії ми не хочемо. А те, що жінки тут говорять, то це від образи. Для когось війна — бізнес, а прості люди від цього страждають.

Розкрити людям очі

Офіційно Руслан Ткачук працює речником АТО в Луганській області, але водночас виконує й обов’язки заступника керівника військово-цивільної адміністрації Трьохізбенки. Одне слово, волонтерить. Починати йому довелося з вирішення проблем реалізації тепличної продукції селян, аби вони відчули, що українська влада піклується про них. Руслан звернувся до патріотичних сил Лисичанська, Сєверодонецька та Рубіжного, аби вони організували кілька машин оптовиків і закупили городину.
— Перші вантажівки довелося навіть супроводжувати, аби люди переконалися, що дорога з Сєверодонецька до Трьохізбенки безпечна і нею можна користуватись, — розповідає Руслан. — Проблему вдалося частково вирішити, ціни на огірки-помідори навіть підскочили, а я почав думати над створенням системи в реалізації продукції.
І придумав. Але пропозиція була така нестандартна, неочікувана, що багато хто її просто не зрозумів. Руслан запропонував місцевим жителям сушити всі овочі, відкривши невеличкі сушарні, а потім протягом року їх продавати.
— У нас вже є партнери з Молдови, які ці сушарні робили, коли їм було важко під час придністровського конфлікту. Люди засушували все, що в них було на городі — від петрушки до кропу, від огірків, помідорів — до гарбузів. У Європі від цього просто у захваті — дуже корисне співвідношення поживних речовин та мінералів. Мої молдавські друзі пообіцяли допомогти налагодити таке виробництво, хоча і зауважили: Україна, мовляв, свого часу нам не допомогла, але ми знаємо, що таке російська окупація, отже, підтримаємо вас, — розповідає Руслан. -Отже, робота почалась. Нині тренер з Молдови проводить для бажаючих майстер-класи. Люди придивляються до нового для себе бізнесу. Багато хто його вже оцінив. Якщо набереться певна кількість людей, я напишу програму і в рамках цієї програми вже можна подавати заявки на гранти від Європейського Союзу. Якщо європейці побачать, що почався якийсь рух, то кошти на це дадуть.
На порядку денному роботи військово-цивільної адміністрації усі питання першочергові. Скажімо, відновити будови, пошкоджені під час обстрілів, закінчити ремонт школи, щоб дітвора першого вересня сіла за парти. Минулого навчального року учням здебільшого довелося вчитися дистанційно, оскільки в приміщенні навчального закладу дислокувався батальйон «Айдар». До школи цього року пішли 70 учнів від першого до старшого класів.
Руслан перелічує, що планує зробити:
— Вважаю, що нині треба ставитися лояльно до церкви, бо священик тут — авторитет, хоча, як людина, теж свого часу помилявся. Треба налагоджувати освіту, соціальний захист людей і головне — створювати робочі місця, щоб населення бачило, що українська держава — сильна. Треба змінювати свідомість людей. Думаємо встановити на центральній площі «колокол», який транслював би українське радіо, передавав новини села та різні оголошення. А потім знайдемо три тисячі гривень і зробимо своє ФМ-радіо. Будемо потрошку змінювати життя. Водночас треба дуже чітко працювати правоохоронним органам, МВС, контррозвідці, СБУ, бо це дуже небезпечний регіон. Тут можливі всілякі провокації, заходи з того боку. В селах чимало сімей, родичі яких воюють на тій стороні.
У жителів Трьохізбенки немає ненависті до українських солдатів, як дехто стверджує. Боєць 9-ї роти Василь переконує, що стосунки з населенням у військових досить дружні.
— Я сам з села, — розповідає Василь, — і тутешні проблеми розумію добре. Нічому не дивуюсь, крім одного: ставленням до людей. Скажімо, у нашої знайомої бабусі в Камишиному є сім гектарів орної землі і два гектари пасовищ. Так от за рік фермер платив їй лише тисячу гривень. На Полтавщині, звідки я родом, за три гектари фермер би заплатив 4300 гривень. Ось через це люди тут налаштовані проти місцевої влади, яка не захищала їх. Коли ми спілкуємось з місцевими жителями, з’ясовується багато таких речей, про які вони не знають, хоча ми живемо в одній країні. Отже, наша присутність тут, можна сказати, корисна тим, що ми розкриваємо жителям Донбасу очі на те, як вони жили раніше, і чи варто за це життя триматись.
Руслан, до речі, як людина військова, дуже розраховує на допомогу бійців у плані такої, на перший погляд, непомітної ідеологічної роботи. Свідомість людей треба змінювати, інакше нову країну побудувати буде складно.

Луганська область.

 

Фото на пам’ять: бійці, що дислокуються у Трьохізбенці.

Фото автора.