На Запоріжжі не відразу й знайдеш справжню сільську глибинку. По-перше, майже вся область пронизана автомобільними дорогами державного та міжнародного значення. А по-друге, 40 кілометрів у тутешніх степах — не відстань. Хіба що два райони частково підпадають під визначення тієї глибинки — тобто подалі від основних шляхів — Великобілозерський та Чернігівський. Щоправда, півднем останнього проходить жвава автомагістраль Запоріжжя—Василівка—Бердянськ, а станція Великий Токмак поряд з райцентром — важливе перехрестя з Одеси на Маріуполь, та з Бердянська на Дніпропетровськ, утім...
У виробництві задіяно менше 10 відсотків населення
От щойно наша маршрутка звернула із дороги на Бердянськ, як розпочалося село Хмельницьке. З асфальтом, чепурне, але — і це добре видно — із безліччю пустих будинків. В інших селах справи наче кращі, однак демографічна ситуація в районі загрозлива — за підсумками 2013 року саме згадана територія здобула сумну першість за показником скорочення населення. 2014-го ще загальнообласні підсумки не підбито, однак ситуація на краще не змінилася: 14,9 померлого на тисячу населення, і тільки 8,59 на ту ж тисячу народилося. Через те чисельність мешканців Чернігівського району (станом на 31.12.2014 р.) дійшла до позначки в 19 212 осіб. А було ж всі 36 тисяч...
Та й у райцентрі сьогодні проживає трохи більше семи тисяч, а жили шістнадцять з «гаком». Хоча відразу зауважимо, Чернігівка, яка відзначає свої 232 роки, не здається безлюдною. Навпаки, у центрі селища багато перехожих — хто на базар, хто з базару. До того ж традиційним магнітом для жителів району є райлікарня, до якої добирається звідусіль і старе, і мале. Тому тутешні міжміські маршрутки — вони і міські, і приміські — з місткістю «до останнього пасажира». Бо й справді дивно, що всі поміщаються у, здавалося б, зовсім не призначеному для понаднормового перевезення пасажирів «Спринтері»...
Кілька слів про історію. Заснували Чернігівку в 1783 році вихідці з Чернігівщини. У війну селище потрапило у всі довідники як місце оточення й загибелі 18-ї армії генерала Смирнова. Самі ж чернігівці дуже пишаються іншим — уже в 1944 році, коли фронт котився на захід, саме в їхньому тоді селі зареєстрував шлюб зі своєю дружиною Марією легендарний льотчик Олександр Покришкін. Місцеві краєзнавці зібрали з цього приводу численні спогади, бо вважають Покришкіна своїм.
Додамо, що ім’я етнічного росіянина із теперішнього Новосибірська тісно пов’язане з Україною. Адже і в 1941-му він воював на півдні (його рейд степами Запорізької області на полуторці з причепленим підбитим літаком детально описано у книзі мемуарів «Небо війни»), а потім у цих місцях воював у 1943—1944 роках. На параді Перемоги Покришкін був прапороносцем Першого Українського фронту, а з початку 1960-х років довгий час очолював 8-му окрему армію ППО (предтечу сучасної протиповітряної оборони України). До речі, працівники місцевого краєзнавчого музею довгий час листувалися із вдовою легендарного льотчика й тричі Героя.
Однак повернімося до справ сучасних. Наші бесіди із чернігівцями навели на думку, що головними причинами складної демографічної ситуації є безробіття і відсутність газу. З водою справи дещо кращі, ніж у багатьох інших районах області. Хоча вона тут надто жорстка і тому потребує доочистки. Щодо газифікації, то тут вже нічого не напишеш: за нинішніх часів підключитися до газу — це справжній подвиг. Чернігівцям з цим взагалі не поталанило. Але їм поталанило із землею, і вони гарно вміють її обробляти.
На жаль, сучасні технології в рільництві настільки «просунуті», що потребують дуже мало працівників. Через те статистика задіяних у виробництві по району не тішить. Сільське господарство — 1276 осіб (12,3% від працездатного населення), промисловість — 167, лісове господарство — 30, будівництво — 29. І це все у виробничій галузі! Ще 700 осіб задіяно у торгівлі, трохи більше тисячі — бюджетники та управлінці. На 10 777 працездатного населення району... Не густо, як мовиться!
Повноваження без відповідальності — шлях у нікуди
Тут варто зауважити, що щодо працівників аграрної галузі сказано не всю правду. Бо більшість із них задіяні у рільництві, тобто в сезон посівної та збиральної кампаній. Хоча всім зрозуміло, що основні робочі місця людям дає тваринництво, до того ж на постійній основі. Однак, за всіх розмов про підтримку останнього, де-факто вже нове податкове законодавство, схоже, має намір добити ще й те, що сьогодні працює. До речі, у районі всього три господарства, де залишилося виробництво тваринницької продукції...
Розмовляємо із заступником голови Чернігівської райдержадміністрації Віталієм Маничем. Судячи з бесіди, посадовець жваво цікавиться досвідом роботи не лише в Україні, а й за її межами, спілкується з іноземними інвесторами тощо, і тому його дивують певні наші підходи «до порятунку села». Наприклад, у європейських країнах мало того, що тваринницька продукція дотується, та ще й є жорсткі вимоги до сільгоспвиробників. Наприклад, у разі, коли на один гектар угідь у господарстві менше однієї голови худоби, то на власника чекає підвищена ставка податків. А у нас усе навпаки!
Ось вам очевидний крок на шляху подолання безробіття — шляхом відродження тваринництва. Окрім того, території не можуть і далі жити в першій половині XІX століття. Тобто виробляючи лише зерно та худобу. На місцях має бути налагоджено увесь ланцюжок переробки. Звичайно, мріяти про нього можна роками, однак для того є інвестори, готові вкласти гроші і забезпечити чимало робочих місць. А що їм потрібно для повного щастя? На думку Віталія Олександровича, передусім потрібна впевненість. Тобто стабільне, хоча б на років десять, законодавство. У ситуації, коли воно кардинально міняється кожні два роки (а нерідко й по чотири рази на рік), то серйозний інвестор у такі ігри не гратиме.
Скільки нам потрібно розмов навколо питання, що де працюєш, там і платиш податки? І взагалі: доки закон у нас, вибачте, буде як дишло і застосовуватиметься вкрай вибірково? Інвестор цього не розуміє, хоча вже й не дивується, що, звичайно, всі у нас рівні перед законом, але найчастіше трапляються ще «рівніші»...
До того ж, інвестору також потрібен співрозмовник. Тобто людина, з якою можна розв’язати свої проблеми на місці. У нас такого не те що в територіальній громаді, у районі, а часто і в області не знайдеш! Адже нерідко питання навіть рівня сільради вирішуються у Києві. Туди не наїздишся... До речі, тут відразу виникає парадоксальна ситуація. Відсутність належних повноважень у нас найчастіше щасливо доповнена відсутністю відповідальності за доручену справу...
Сьогодні багато хто говорить про децентралізацію. І вона справді розв’яже цілу низку проблем. Однак нові і важливі повноваження мають бути доповнені чіткою і зрозумілою відповідальністю. Адже, як уже жартують у поінформованих колах, «виросло ціле покоління управлінців, яке ефективно ховається за колективну безвідповідальність». Тобто за ті ж сесійні рішення рад. Які, вочевидь, мав би давно й одноосібно ухвалювати відповідний посадовець. Ставлячи власний підпис і несучи всю повноту відповідальності за те, що підписав. Віталій Манич з цього приводу зауважив, що українські науковці вже давно розробили систему змін до законодавства, які мають на меті одне: порядок. Порядок з повноваженнями, відповідальністю і чіткою процедурою відкликанням з посад людей, які не «тягнуть партитуру», якщо і взагалі не зловживають владою...
Стабільність законодавства та продумана децентралізація могли б значною мірою сприяти створенню робочих місць. А з проблемою газу, наприклад, у тому ж таки Чернігівському районі, якось і самі впоралися б. Хтось уже навчився опалювати і навіть організовувати виробничий цикл за допомогою такого енергоносія, як пресована солома (Чернігівський завод продтоварів). А ось на ТОВ «Токмачани» налагоджено виробництво пелет із лушпиння соняшника та інших відходів сільгоспвиробництва. І це тільки початок.
Та й взагалі, чернігівці не з тих, хто опускає руки. Район — серед лідерів співробітництва з ПРООН (Програма розвитку ООН в Україні). У більшості сільських рад уже готовий пакет проектів для участі в урядових конкурсах на бюджетне фінансування будівництва та реконструкції (тільки бюджету нині, як всі знають, не до того). Місцеві агровиробники — їх Віталій Манич називає базовими господарствами — попри всі свої проблеми активно підтримують соціальну інфраструктуру сіл. І заміною вікон склопакетами у школах, садочках і будинках культури, і благодійністю, пов’язаною з війною на сході. Зокрема, в районі сьогодні налагоджено підтримку армійських підрозділів на передовій, своїх мобілізованих бійців і сімей, які тепер чекають свого солдата з війни...
Їм би, чернігівцям (і не тільки!), хоч трішки допомогти. І не обов’язково грошима (хоча й грошима теж) — краще порядками, тими, які вже стільки років усім нам лише обіцяють...
Чернігівка—Запоріжжя.
Віталій Манич — заступник голови Чернігівської РДА.
Меморіальна дошка на приміщенні краєзнавчого музею.
Фото автора.
