«Ось тут — відеостенограми подій серпня та вересня 1991 року. Це і все, що передувало прийняттю Декларації про державний суверенітет України, а це — Акт проголошення незалежності України, заборона Компартії, тут — початок вересня, коли над куполом Верховної Ради замайорів прапор України, тут — історичні кадри внесення прапора до сесійної зали, а на цій касеті — прийняття Конституції», — Ярослав Кендзьор, народний депутат п’яти скликань, журналіст, учасник дисидентського руху, із захопленням показує авторські відеоархіви. За його словами, це понад 575 касет формату «VHS». Декілька місяців безперервного перегляду! Усі касети дбайливо підписані, посортовані та чекають на оцифровування.

 

— Яким Вам запам’ятався кінець серпня 1991 року?


— Тиждень, який передував проголошенню Незалежності, був дуже напруженим. Московські кремлівські керівники вирішили не іти на поводі у генсека Михайла Горбачова, який саме відпочивав у Криму. Вони вирішили діяти у свій, уже традиційний та перевірений, спосіб — рятувати Радянський Союз. Адже бачили, що процес перемовин щодо підписання нового союзного договору іде з-під палки, Новоогарьовський процес не давав результатів. Тоді зібралася купка авантюристів на чолі із віце-президентом СРСР Геннадієм Янаєвим, створили Державний комітет з надзвичайного стану (російською — ГКЧП), до складу якого ввійшли голова КДБ Володимир Крючков, міністр оборони СРСР Дмитро Язов, інші керівники силових структур, щоби можна було, а так і планувалося, підключити армію і «наводити порядок» та укріпляти державу.


Пригадую, тоді був понеділок, 19 серпня, мене спозаранку розбудив телефонний дзвінок. То був черговий у Львівській обласній раді. Він попросив, щоби я якомога швидше приїхав до ради. Десь за півгодини я вже був там, зустрів декількох народних депутатів — Михайла Косіва, Романа Іваничука, Євгена Гриніва, Романа Лубківського, також був голова облвиконкому Степан Давимука, заступники голови обласної ради, В’ячеслава Чорновола, — Іван Гель і Микола Горинь. Самого В’ячеслава Максимовича не було, його усі події застали у Запоріжжі. Ми зібралися і думаємо, що робити. Спершу вирішили сформулювати від імені Президії облради заяву, в якій би дали оцінку подіям у Москві. Назвали би все, як кажуть, прямим текстом — комуністичним, антидержавним, антиконституційним переворотом, що має на меті просто силою і кров’ю загнати всіх у радянську кошару. Така заява була підготовлена, підписана. Степан Давимука зателефонував Леоніду Кравчукові, Голові Верховної Ради, і повідомив, що відбувається на Львівщині. І виникла наступна проблема — як її оприлюднити. Голова Львівського обласного телерадіокомітету Борис Шайдецький категорично нам відмовив. Ми пішли іншим шляхом — зробили декілька сотень копій і за допомогою активістів із Народного Руху України, «Просвіти» розповсюдили заяву по підприємствах. У Москві прекрасно розуміли, що таке Львів, імовірність введення військ і оголошення надзвичайного стану була дуже висока. Однак для цього потрібна підстава, якась провокація. Напад на міськком партії, наприклад. Головне у заяві — це був заклик до мешканців Львівщини не піддаватися на провокації і бути обережними.

 

— Як зреагували львів’яни на цю заяву?


— Звісно, всі були стривожені... Пригадую, як уже завершилися перемовини, заява була підписана і я вибіг із будівлі обласної ради, ішов до пам’ятника Шевченкові. Львів’яни побачили мене, просили розповісти, що трапилося, хотіли мою думку почути... Я виліз на високий бетонний смітник, став, як Ленін на броньовику (усміхається. — Авт.), проінформував людей про наше рішення і висловив єдине прохання — зберігати спокій та не піддаватися на провокації. Сказав, що все мине за три дні. Так воно і сталося. Звідки я знав? Проаналізував, що опір сильний і ГКЧП не матиме підтримки. Вже о 14.00 вилетів до Києва, за дві години був у Верховній Раді.
— А що тим часом відбувалося у столиці?


— 19 серпня у Верховній Раді було декілька депутатів від «Народної ради», почали прибувати члени Президії. На жаль, кворум не зібрався і обговорення перенесли на наступний день. Семеро депутатів від «Народної ради», зокрема Ігор Юхновський, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Лесь Танюк, Олександр Ємець, підготували свій текст заяви, який хотіли запропонувати для прийняття. «Червона» частина Президії заборонила навіть ознайомити інших із текстом тієї заяви. Цілий день товкли воду в ступі. 21 серпня у Москві стався перелом на користь Єльцина, ГКЧП зазнав поразки. Наша Президія осміліла і прийняла заяву. Звичайно, текст від «Народної ради» навіть не розглядався.


— Український опір ГКЧП був дещо інакшим, ніж у інших країнах СРСР...


— Так. У Прибалтиці, країнах Закавказзя спротив очолила влада чи її представники. Наприклад, коли Москва ввела танки у Литву, то опір очолив Вітаутас Ландсберґіс, члени уряду. Так само було в Латвії та Естонії. У нас весь тягар спротиву ГКЧП ліг на громадсько-політичні організації, адже ЦК Компартії УРСР на чолі із Сланіславом Гуренком підтримав спробу державного перевороту... За розпорядженням В’ячеслава Чорновола на Львівщині були опечатані всі приміщення міськкомів, райкомів та обкому партії, вилучені телеграми, документи, які йшли із Києва на низові компартійні комітети із вимогою підтримати «путчистів», сприяти їхній діяльності без вагань. 24 серпня була створена комісія з вивчення причетності Компартії до підтримки ГКЧП. Вилучене стало доказом та аргументом для прийняття рішення Президії Верховної Ради про тимчасову заборону діяльності Комуністичної партії. Комісія працювала й у інших областях, щоб знайти документи, які б підтверджували причетність комуністів до державного перевороту.


— За яких обставин відбулася остаточна заборона Комуністичної партії?


— Перша постанова про тимчасову заборону була ухвалена 26 серпня 1991 року. Згодом були прийняті доповнення, в яких ішлося про арешт майна Комуністичної партії. А уже 28 серпня Президія Верховної Ради, враховуючи докази, звіт комісії (яку очолив Юрій Гайсинський, згодом став першим заступником Генерального прокурора України), прийняла остаточне рішення про заборону діяльності Компартії. Заборона діяла до 1994 року. У Верховній Раді ІІ скликання «ліві» мали переважну більшість у залі, Головою Верховної Ради став соціаліст Олександр Мороз, його заступником — бойовий, агресивний «червоний» лідер Олександр Ткаченко. Верховна Рада скасувала три постанови, і комуністи отримали друге дихання і кинулися далі руйнувати ще молоду, незрілу Українську державу.


Переломним став день 21 серпня.  У другій половині дня ми отримали інформацію про перемогу демократичних сил. Почалися арешти «путчистів». Ми негайно зібрали позачергову сесію Верховної Ради. Це допомогла здійснити депутат від Тернопільщини Катруся Завадська — зібрала 150 підписів, відповідно до Регламенту. До написання тексту Акта проголошення незалежності України долучався кожен — словом, буквою, знаком...

Після історичного голосування весь Київ вийшов на майдан Жовтневої революції. З’явилася ідея перейменувати його на майдан Незалежності. Люди чекали депутатів від «Народної ради», у мене є такий цікавий епізод на відео, коли ми на Майдані слухаємо по радіо, переносному транзистору, виступ Єльцина (цей знаменитий, що відбувся на танку), де він говорить про провал ГКЧП. До радіо ми приставили мікрофон від мегафона і слухали всім Майданом, всією Україною... Згодом почалося народне віче, що затягнулося аж до вечора. Тоді святкували перемогу демократичні сили і України, і Росії...


— Цікаве словосполучення — «перемога демократичних сил Росії». Нині воно викликає посмішку. Як гадаєте, яка доля чекає на Росію найближчим часом?

 

— Радянський Союз як імперія мусив розвалитися. Він котився до розвалу, адже економічна ситуація, проблеми в сфері міжнародних відносин, конфлікти із світом робили конкуренцію із демократичними державами — де громадяни мали права та свободи, ринкову економіку — просто неможливою. Сьогодні путінська Росія діє такими методами, як діяв свого часу СРСР. Росія приречена на той же фінал, що й СРСР. 1993 року ми із Михайлом Косівим їздили на перший установчий з’їзд українців Російської Федерації. Вели розмову на Красній площі. І Михайло сказав, що кремлівська ідея «собирать земли русские» нагадує йому те саме, що взяти кошик і піти по лісу збирати гриби. Кожна земля має свою історію, традиції, наміри й вищу мету. Якщо росіяни не відмовляться від цієї авантюри «собирания земель», то зайдуть в такі суспільно-політичні нетрі, вибиратися із яких буде дуже складно, а може, й нереально. Розвал залишків СРСР, якими зараз є Російська Федерація, неминучий. Залишиться Московія, а чужі народи, що не мають жодного стосунку один до одного, але нині перебувають в складі РФ, отримають шанс на майбутнє.


Львів.

 

 

 

На знімку: Верховна Рада IV скликання під час законотворчого процесу. Ярослав Кендзьор ліворуч.