В Ужгороді побачила світ книга Юрія Шипа «Пора кривавих сліз»: поезія, сатира, байки (ТДВ «Патент», 2015. — 164 с.).

Згубний апетит завойовника вже другий рік не вгамовується на теренах нашої країни. Горять міста і села, вмирають безневинні люди, вмивається кров’ю та сльозами вдів і сиріт наша Вітчизна. Та в безглуздого окупанта гальма не беруть.
Воятить нечиста сила,
Що в Кремлі її амвон,
Бід і сліз нам наробила...
З України, чорте, вон!
Так у катрені «Лігво чорних сил» поет Юрій Шип характеризує поведінку завойовника та ставлення до нього нашого народу.
Агресор глухий до Христових слів: «Поверни меч твій у його місце, бо всі, що взяли меч, від меча загинуть». То чи не краще жити в злагоді з людьми, а воювати зі своїми вадами, стихіями та катаклізмами, що людству допікають. От проти чого йти війною Росії треба. Навіщо людське життя вкорочувати — й без того коротке!
На такі роздуми налаштовує книга Юрія Шипа «Пора кривавих сліз», що в часових рамках охоплює три роки (2013—2015), тобто одну з найтрагічніших сторінок життя незалежної України. Твори (а їх близько 700) — це громадсько-політична лірика, сатира, байки, твори публіцистичного, баладно-пісенного та гостро викривального змісту. Під кожним є мітка (день, місяць і рік написання). Автор зробив це не просто для позначки, а передбачливо: війна, дай Господи, минеться, а рани від неї ще довго кровоточитимуть у пам’яті нащадків.
Книга «Пора кривавих сліз» є художньою стенографією любові та гніву. «Вступний триптих» та наступні вісім частин видання — ритми тривожного серця. В розділах «Земні небожителі», «Голос болю з поля бою» та «Звірі з ведмежої пущі» автор, схиляючи голову перед захисниками рідної землі, таврує безпощадними засобами сатири, іронії та сарказму винуватців «українського лихоліття ХХІ століття». Здебільшого передає ці почуття та емоції з народних уст у зверненнях до безпосередніх злочинців та їх кремлівських і доморощених мисколизів. До одного з таких прохання «Правду, нелюде, скажи» звучить так:
Має тебе мати
Виродка чи сина?
Люди хочуть знати:
«Чом ти не людина?»
Таким оціночним сенсом пройняті передусім саркастичні цикли «Гнівливий луск із народних вуст», «У бандита буде верша бита», «Шпетні байки — не без лайки». У більшості поезій домінують дотепні народні аргументи:
Дасть Бог — і прийде час:
Мерзенний виродок лукавий,
Що віроломно вліз до нас,
Ще накладе в свої халяви.
Такі кусливі гумористичні мотиви притаманні передусім розділам «У бандита буде верша бита», «Фінальні акценти» і байкам. Їм властиві мотиви народних дум, народнопісенні крилаті дотепи, сміх крізь сльози та надія на перемогу, як, скажімо, у рядках вірша «Що напасника чекає»:
Загарбник має апетит
На чуже і хижу лють...
Тому (за те, що він бандит)
В нього вайка відірвуть.
Часто ліричний герой апелює до розуму й совісті не тільки путінської камарильї, а й до російського народу («Скажи, Росіє», «Послання безумцю», «Народна сентенція», «Нагальна потреба», «Як свисне рак....», «Як Дупіну віддячать» тощо). Автор нагадує, що завойовник «Не зерно, а горе сіє», й закликає: «Зупини його, Росіє!»
У народі кажуть: «Хто в окопах жив, той у цирку не сміється». Тому автор у вірші «Ходи стежками любові» закликає:
Май недругом війну та кривдну путь,
Не поринай у злобний вир...
Там радісно ніколи не живуть,
Де не шанують правду й мир.
У вірші «Не діждетеся!» Ю. Шип запевняє ворогів:
Хоч ми нині в крайній скруті,
В ранах, у сльозах, в руїні — Малоросії не бути
У Великій Україні!
Узагальнена фабула видання зводиться до перестороги В’ячеслава Чорновола: «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши». Задля цього варто цю книжку прочитати, щоб краще про це пам’ятати.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, письменник, лауреат Шевченківської премії.