Зі щоденника нашого військового кореспондента
Що відчуває цивільна людина, яку в дорослому віці призвали на службу в армію? Як проходить процес адаптації після мирного життя в умовах, максимально наближених до бойових? Як навчають солдатів та офіцерів на військових полігонах? Що думають мобілізовані про нашу армію? На ці та інші запитання в серії публікацій спробує відповісти журналіст «Голосу України», письменник Богдан Кушнір, який з 20 липня цього року добровольцем служить у Збройних Силах України.
Після 36-денної підготовки в Академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного 57-річний капітан Кушнір отримав призначення у Сухопутні війська Збройних Сил України.
Богдан Кушнір — автор популярних пригодницьких романів про підступні плани російської розвідки «Помста оперативника розвідки» та «Невидима павутина», які побачили світ у київському видавництві. Викладав в університеті зв’язки з громадськістю та журналістські дослідження, фахівець з інформаційних технологій.
Міняємо рейки
Нав’ючений, мов віслюк, літньою, зимовою формами, білизною, казанком та іншими речами минаю КПП військової частини у Львові, де житимемо під час навчання. І думаю: навіщо все відразу видавати, ще не зима та й у казармі ніде зайві речі тримати.
— Це армія, хлопче, — добродушно каже навчений досвідом старий майор. — Бери все, що дають, бо потім склади виявляться порожніми і залишишся ні з чим.
Перші враження від служби — це нарікання на двоярусні ліжка, на почорнілі і допотопні санвузли та умивальники в них, з яких вибігаєш, немов із загазованого приміщення, на черги до їдальні, на незручні берці, від яких ноги в саднах.
Проходить день-другий, і поволі звикаєш, бо живеш на території прославленого високомобільного десантного підрозділу. Щодня повз твою казарму проходять поранені хлопці, що повернулися із зони бойових дій. Це згодом починаєш відчувати, що переходиш від мирного життя на рейки війни. У курилці спілкуєшся з тими, хто повернувся зі сходу. Починаєш розуміти, що нинішні умови — це ще курорт, бо попереду чекають блокпости, окопи і польове життя.
Десь через тиждень усе стає на свої місця. Гриземо граніт військової науки. Курс різношерстий і різнобарвний: від молодшого лейтенанта до підполковника. З різних регіонів: від Луганщини до Львова, від Черкас до Закарпаття. Молодшого лейтенанта Сергія запросили у військкомат отримати посвідчення офіцера запасу, а вручили повістку до війська. Хлопчина відразу став нашим улюбленцем курсу. Капітан третього рангу Павло сам прийшов у військкомат. Солідний, поважний, у кожному кроці відчувається кадровий військовий. Закінчив військовий навчальний заклад. Служив у Військово-морських силах, а тепер — у Сухопутних. Не захотів задовольнятися життям пенсіонера.
Льотчики, танкісти, артилеристи, піхотинці — на курсі були представлені всі роди військ.
Серед нас виявилися і випадкові люди, які відразу виокремилися в свою групу. Таких ми пізніше будемо зустрічати і в інших підрозділах. Близько 10 відсотків — це любителі попиячити. За 36 днів навчання — жодного конфлікту, навіть сварки. Прийшли на службу переважно люди з великим життєвим досвідом. Тому дуже швидко знайшли спільну мову.
Щодо нашої перепідготовки, погоджуємося, проект у цілому успішний. Поселити слухачів у найкращому десантному підрозділі й навчати на базі найкращого військового навчального закладу країни — це хороша школа для майбутніх виховників.
Хто в цирку не сміється?
Полковник Андрій Романишин, начальник кафедри морально-психологічного забезпечення військ (МПЗ), був душею нашого курсу. Це зразок сучасного командира і військового. Людина зі швидкою реакцією, тонким почуттям гумору і здатністю перевести в спокійне русло будь-яку конфліктну ситуацію. Прослужив з десяток років у військових частинах, учасник бойових дій в Іраку, справжній бойовий командир. Лекції такого полковника хотілося слухати, з ним можна було навіть порадитися. Весь наш курс записав номер телефону полковника Романишина. Так, про всяк випадок, якщо трапиться непередбачувана ситуація і виникне потреба отримати консультацію.
Усіх викладачів й інструкторів ми умовно поділяли на два типи. Перший — такі, як Романишин, які розмовляють з курсантами, як з рівними, — таких переважна більшість. Другий — горлохвати, представники ще старої радянської армії. Залякати, принизити, опустити — це все, що вони можуть через свою обмеженість. Таких ми зустрічали дуже рідко, але вони ще є. Ми старалися навіть їх не помічати, бо вони випадкові і нецікаві.
Чим підкупив нас Романишин? Він розмовляв трьома мовами. По-перше, мовою гумору. Якщо ви чуєте фразу «не спати, триматися» — це означає, що до аудиторії заходить Андрій Романишин. Його висловів у мене кілька сторінок: хто в армії служив, той в цирку не сміється; хто перший прокинувся, того капці. Це був той гумор, який допомагав легше запам’ятовувати складну науку МПЗ. Як вивести солдата зі ступору чи як подолати агресію. Ніби складні речі, але подавалися доступно і з почуттям гумору.
Друга мова Романишина — це мова дипломатії. Він тонко відчував аудиторію і переконував слухача силою аргументів, а не криком і гнівом.
Третя мова, до якої полковник вдавався дуже рідко, — мова наказів. Лише кілька епізодів — і вже ніхто не наважувався випробовувати терпіння завідувача кафедри МПЗ.
Ще одним нашим улюбленцем був викладач кафедри морально-психологічного забезпечення військ підполковник Олександр Капінус. Інтелігентний, людина енциклопедичних знань. Прослужив з десяток років у частинах на посаді заступника командира підрозділу з роботи з особовим складом. Учасник бойових дій на сході країни. Він умів і мав що розповідати слухачам академії. Особливо запам’ятовувалися конкретні приклади з військового життя.
Ось один із них. На блокпості в зоні АТО молодий солдат закрився в собі і ні з ким не спілкується. Його мали мобілізувати, але зміни все ще не було. Спробували розговорити — мовчить. Через декілька годин дізналися причину. Виявилося, з дому дівчина зателефонувала з претензією: скільки тебе ще чекати, ось візьму та знайду іншого.
Довго думали, що робити. Врешті вирішили винести цю історію на обговорення в соціальні мережі. За декілька годин солдат отримав на свій мобільник кілька сотень повідомлень. Одні радили забути про таку наречену і знайти собі кращу, інші — дівчата — хотіли познайомитися. Під ранок солдат повеселішав. Підходили друзі й просили познайомити з якоюсь дівчиною, бо йому багато запропонували подружитися.
Коли слухачів нашого курсу запитували, яка найкраща кафедра в Академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного, майже одноголосно відповідали: морально-психологічного забезпечення військ, якою керує полковник Андрій Романишин.
Далі буде.
Капітан Богдан КУШНІР.
Яворівський полігон.
Мобілізовані офіцери-виховники біля казарми на відпочинку.
Фото автора.
