Як у казці: відпочинок замість роботи
Востаннє була вдома у грудні минулого року й поїхала з розбитим серцем: холодно, похмуро, порожньо, розбито, самотньо. Улюблений центр Луганська проводжав забитими вікнами, зачиненими магазинами і, як мені здалося, якимись «загнаними» перехожими. У рідному місті відчула себе зовсім чужою, зайвою, хотілося швидше звідси поїхати. Через вісім місяців я ступила на асфальт вулиці Совєтської. Центр міста був чистий і доглянутий.
І все-таки в цій картині було щось не так. Щось не в’язалося з показовим порядком, заважало сприймати побачене як ознаку цілковитого благополуччя. Білборди! Ці порожні й неохайні металеві гіганти не просто псували всю картину. Вони кричали про те, що «Луганській народній республіці» нема чого рекламувати. Вони наочно підтверджували той факт, що нормального бізнесу тут просто немає. Якщо малому й середньому бізнесу ще якось вдається виживати, то великі промислові підприємства й солідні фірми ще торік припинили своє існування. В одних випадках їхні власники встигли демонтувати й вивезти обладнання, в інших під виглядом «націоналізації» «нові хазяї життя» їх просто розграбували. Що ж тут рекламувати? А з другого боку — як же людям заробити на хліб?
Знаючи про те, що в Луганську важко знайти роботу, була здивована, коли на автобусній зупинці побачила тумбу з оголошеннями (на знімку). Вона була обклеєна папірцями знизу до самого верху — жодного вільного місця. Невже «молодій республіці» потрібно стільки робочих рук? Але, коли придивилася, побачила, що всі оголошення запрошують людей не на роботу, а... на відпочинок. Великими літерами луганчан запрошували в Крим, на популярні курорти Чорного й Азовського морів, а ще на екскурсії в Москву, Санкт-Петербург і в інші російські міста й регіони. Зрідка траплялися оголошення на кшталт «Куплю (продам) старі речі, волосся». І все.
Жодного запрошення на роботу. Виникало враження, що луганчани тільки тим і займаються, що роз’їжджають по Росії й ніжаться на кримському сонечку.
Нехай буде менше, зате реально
У газеті «Республика» увагу привернув заголовок однієї замітки: «Ви в пошуку роботи?». «Так», — мимоволі відповіла я, уявивши себе віртуальним безробітним «ЛНР». Ну, і які в мене шанси? Найімовірніше, жодних. Як випливає із замітки, в «республіці» стартував проект «Кадровий резерв» з пошуку й залучення «кваліфікованих, цілеспрямованих людей з прогресивним мисленням до зайнятості у всіх сферах професійної діяльності».
Виявляється, «республіка», як ніколи, потребує гарних кадрів, оскільки «реалізація масштабних планів потребує якісного підходу й до кадрової політики». Цей якісний підхід означає «відмова від «сватовства й кумівства, особистої відданості й підлабузництва»... Тощо. Одне слово, набір високих фраз. Конкретно про посади не йшлося, але згадувався «великий спектр вакансій в органах державного управління».
Я в «ЛНР» людина чужа. Реального життя в «республіці» не знаю. Тому звернулася до своїх знайомих, які змушені жити, а точніше, виживати в Луганську через певні обставини. Вони мені й розповіли про справжню картину працевлаштування й пояснили, звідки взялася цифра 7,5 тисячі. Це кількість безробітних, яких, за словами «міністра праці й соціальної політики» Світлани Малахової, було працевлаштовано на кінець серпня.
Виявляється, йдеться про громадські роботи на різних об’єктах і в закладах міста. Саме така кількість людей — понад 7,5 тисячі — були зайняті тим, що мили вікна, підстригали травичку, переносили меблі, підмітали двори (ось чому Луганськ такий чистий). За громадські роботи центр зайнятості платить трохи більше тисячі гривень. Ці роботи зараховуються до виробничого стажу, але багато хто не хоче псувати свою трудову книжку печаткою з гербом, який, за словами однієї людини, «нагадує логотип відомого в’єтнамського бальзаму». Центр зайнятості «республіки» запрошує на роботу й бюджетників — лікарів, учителів, обіцяючи їм райдужні перспективи. Але суворі реалії давно переконали людей у тому, що обіцянки «уряду ЛНР» не такі, як на ділі. Зарплату лише обіцяють, але не дають. Тому незайняте населення віддає перевагу громадським роботам. Принаймні, за них можна одержати реальні гроші, а працювати лише півдня.
Багато досвідчених фахівців уже давно залишили межі «ЛНР». Скажімо, судячи з інформації центру зайнятості, Лутугинській багатопрофільній районній лікарні сьогодні потрібно майже 30 фахівців — від лікарів, завідувачів амбулаторій до медсестер. Вакансії відкриті давно, але ситуація не змінюється.
Кажуть, що в «ЛНР» нормально живуть тільки пенсіонери, які одержують дві пенсії — українську і «республіканську». А тепер, коли за офіційним курсом «ЛНР» гривня втричі дорожча за російський рубль, їм стане ще легше жити і навіть допомагати своїм давно дорослим дітям. Не маючи постійної роботи, люди тут примудряються виживати, не гребуючи й шахрайством. Хтось заробляє на тому, що вчить майстерності переведення в готівку грошей, хтось живе за рахунок «винагороди» за допомогу в оформленні перепустки в зону АТО. І всі сподіваються на кращі часи. Одні пов’язують їх із «ЛНР», інші — з Україною. Але останніх більше.
Фото автора.
