Розмова з директором Інституту епідеміології та інфекційних захворювань НАМН України відбулась одразу після кількох поспіль випадків зараження лептоспірозом, один з яких закінчився трагічно. До поліомієлітної історії на Закарпатті залишався ще десь місяць. Але вже тоді професор Вікторія ЗАДОРОЖНА (на знімку) висловила велике занепокоєння щодо можливої загрози дитячому населенню нашої країни бути враженим цією підступною і невиліковною інфекцією...

— Вікторіє Іванівно, одна з важливих місій, покладених на інститут, — визначати науково обґрунтовану політику в галузі забезпечення епідеміологічного благополуччя країни, стратегію та тактику боротьби з інфекційними хворобами. До чого зводиться сьогодні ця політика? І чи маємо ми, на вашу думку, означене благополуччя?
— В основі цієї політики — контроль інфекційної захворюваності, інтенсивності епідемічного процесу, недопущення завезення та розповсюдження тих інфекційних хвороб, які не характерні для нашої країни. А ще — виконання державних програм та програм ВООЗ, спрямованих на унебезпечення від інфекційних хвороб і підтримку статусу вільних від них територій. Її здійснення залежить від стратегії та тактики протидії кожній окремій інфекції. І вже тут необхідний обґрунтований науковий підхід з урахуванням наявної ситуації по конкретній інфекції і на певній території. Епідемічні процеси дуже динамічні, вони залежать від еволюції збудника, від тих соціальних та інших впливів на паразитарну систему і організм людини, яка є часткою цієї системи. Тому ті інфекційні хвороби, які раніше вважалися звичними і вже мали якусь класичну картину, з часом змінюються. До того ж по-різному: або стають такими, що ми не знаємо, як вони поводитимуться, або, навпаки, пристосовуються до взаємодії в цій паразитарній системі і не спричиняють великих проблем, як це було раніше.
Слід зауважити, що епідемічне благополуччя — відносне поняття. Якщо його досягти в певній інфекційній хворобі, то це не означає, що воно буде завжди. Це залежить від тієї системи, яка діє в країні. І ця система повинна контролювати стан і спрямовувати всі дії на те, щоб забезпечити це благополуччя, яке є життєво важливим, і попередити ризик виникнення якихось ускладнень. Такою системою в нашій країні була санітарно-епідеміологічна служба. І слід зазначити, дуже непоганою. Вона забезпечувала епідеміологічний нагляд за всіма інфекційними хворобами, які були для нас значимі. Та під час реформування цієї служби з 2012 року не враховувалась наявна ситуація в країні, здійснювані заходи не завжди були спрямовані справді на оптимізацію роботи. Безперечно, певних змін система потребувала, але вони повинні були бути науково обґрунтованими. На жаль, нашою думкою і баченням ніхто не цікавився. Це ще добре, що функції епідеміологічної частини тепер уже об’єднаної служби після тривалих її «поневірянь» взяло на себе МОЗ. Але час втрачено, багато фахівців пішли, і сама система епіднагляду вже не та, що була. Нині йдеться про імплементацію епідемічного нагляду за інфекційними хворобами в нашій країні під нагляд європейської системи. А на це знову потрібен час. Які сюрпризи протягом цього періоду ми отримаємо, сказати важко.
— А як щодо безпосередньої протидії інфекціям? Особливо з огляду на те, що життя час від часу підкидає інфекціоністам загадки, пов’язані із серйозною небезпекою не лише для здоров’я, а й для життя людей, щось на кшталт Ебола, різних чумок тощо.
— До кожної інфекції, повторюся, є свої стратегія і тактика, і вони змінюються залежно від того, яких результатів ми досягли, або у зв’язку з ускладненням епідемічної ситуації, зміною збудників інфекцій. Останнім часом має місце дуже суттєве зростання кількості нових збудників. Що стосується нових вірусів, то щорічно їх з’являється не менш як два. Приклад — вірус MERS, який раніше був характерний для популяції верблюдів, а нині подолав міжвидовий бар’єр, і є вже майже 1300 випадків захворювань людей із 37—40 відсотками летальних наслідків. Спалах MERS у Південній Кореї показав, що бар’єр подолано. До того ж вірус передається не лише від тварини до людини, як, скажімо, пташиний грип, а й від людини до людини. Має місце зростання епідеміологічного його потенціалу. Це погана ознака, і все це потребує дуже досконалого контролю і моніторингу за розповсюдженням, за всіма випадками. Одне слово, вірусів дуже багато, протидіяти всім важко, як складно і прогнозувати, який буде наступний.
— У цьому зв’язку чи можна вважати, що Ебола нас оминула?
— Про це говорити зарано. Цей вірус відомий з 1976 року, його природними господарями є фруктові кажани. Відтоді він періодично потрапляв у людську популяцію, подолав міжвидовий бар’єр, почав передаватися від людини до людини. Але це були невеликі локальні спалахи. Вживали заходів, локалізували спалах — і далі цей вірус в людську популяцію не поширювався, тоді там він не закріпився.
Що сталося в березні минулого року? У процесі циркуляцій вірус Ебола став агресивнішим, призвів до спалаху, який набув характеру епідемії у трьох африканських країнах. Тобто тепер цей вірус уже закріпився в людській популяції. І вже майже півтора року подолати цю епідемію не вдається. У Ліберії, начебто, згідно із заявою, це зробили, але через певний час виникли нові випадки, і на сьогодні на хворобу Ебола вже занедужали понад 28 тисяч осіб, мали місце понад 11 тисяч летальних випадків. Це справді дуже велика і страшна епідемія. Від її подальшого стрімкого поширення врятувало застосування антивірусних ліків, вжиття протиепідемічних заходів і, найголовніше, вакцин. Вакцини — це те, що дає надію, що цю хворобу вдасться стримати. Бо без них наслідки будуть плачевні і навіть трагічні. Від людини вірус уже не піде. Тим паче що він має здатність персистувати.
— Але в принципі почуватися вже можна спокійніше?
— Спокійно, принаймні фахівцям, почуватися не можна, хоча епідемія пішла на спад. Сьогодні вже застосовують три вакцини. І доволі вдало. Але їх кількість недостатня для широкомасштабного застосування. До того ж вони дуже дорогі. І поки препарат стане комерційним, щоб бути дешевшим, часу мине чимало.
— Яка нині ситуація в нашій країні з ВІЛ-інфекцією, якою вчені та фахівці бачать подальшу її динаміку?
— На жаль, частка ВІЛ-інфікованих, які мешкають в Україні та Росії, вже понад 10 останніх років становить 90 відсотків від загальної кількості людей, які живуть з ВІЛ у країнах Східної Європи і Східної Азії (країни СНД). Нині у нас офіційно перебувають під медичним наглядом майже 140 тисяч ВІЛ-інфікованих осіб, із них понад 30 тисяч — хворі на СНІД. Це статистичні дані, а справжню ситуацію ми отримаємо, помноживши названі цифри мінімум на два. Щорічно у нас виявляють майже 20 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції. Торік, приміром, було зареєстровано 19 273 ВІЛ-інфікованих, і майже у 10 тисяч осіб діагностовано СНІД. У 2014 році від СНІДу померли 3 426 співвітчизників. Переважно це були хворі, в яких він асоціювався з туберкульозом. Власне, від СНІДу не помирають — помирають від супутніх інфекцій, яким не в змозі протидіяти зруйнована імунна система організму хворих.
Понад 60 тисяч ВІЛ-інфікованих в Україні перебувають на антивірусній терапії. Це справді для них порятунок, адже вони можуть жити повноцінним життям. А за правильного лікування, яке залежить не тільки від призначення необхідного препарату, а й від терпіння і дисциплінованості пацієнтів, дотримання всіх вимог і рекомендацій, вони перестають бути джерелом збудника інфекції. Це надзвичайно важливо.
Варто зазначити, що досі в нас переважав ін’єкційний шлях передачі збудників інфекції — перентеральний. Це ін’єкційні наркомани, які передавали збудника один одному. На щастя, цей шлях уже втратив «пріоритетність», але зростають масштаби статевого шляху поширення вірусу. Це вже означає, що ВІЛ-інфекція виходить на рівень популяції. Підвищується також роль передачі збудника шляхом сексуальних стосунків між чоловіками. Ще одна прикметна деталь — збільшується частка нових випадків серед осіб старшого віку. Наприклад, за сім останніх років у 6 разів зросла кількість виявлених випадків серед осіб, що старші за 50 років. Непокоїть і та обставина, що більшість випадків СНІДу виявляється уже на тих стадіях, коли дуже важко лікувати. Водночас гарна ознака — у нас зменшилась кількість інфікованих серед молоді. І загалом хай маленька, але все-таки є тенденція до зниження. Це свідчення того, що ситуацію ми стабілізували. Але треба знижувати далі і більше. Важливо, щоб не було нових випадків. І якщо буде забезпечення пацієнтів антивірусною терапією, і якщо й надалі впроваджуватимемо всі наші профілактичні заходи щодо груп ризику, то можна буде сподіватися на подолання епідемії. Приміром, за прогнозом на 2020 рік це 10 293 особи проти 19 тисяч торішніх.
— Одна з найгостріших проблем охорони здоров’я населення в нашій країні останніми роками — вакцинація, на важливості якої ви вже частково наголошували, особливо дитяча. Чи можна очікувати тут зрушень на краще?
— Це дуже болюче питання. І в контексті порівняння з тим, що мала наша держава раніше, і з урахуванням нинішніх реалій. Якщо рівень вакцинації за рекомендаціями ВООЗ має становити 95 відсотків, то в нашій країні раніше він був 98 відсотків. А, зокрема, стосовно поліомієліту в деяких регіонах він сягав 99. Тобто щеплювали практично всіх, крім тих, хто мав протипоказання. Процес вакцинації населення жорстко контролювався санепіемслужбою. На той час лікарі знали за прізвищем кожну дитину, яка не була щеплена. Щеплення розробляли на підставі наших наукових даних, корегували під ситуацію, і все це виконувалося. Десять хвороб, проти яких проводили профілактичні щеплення, ми вважали керованими. Тобто ми стримували епідемічний процес, і він був зовсім інший, ніж у довакцинальний період. Те, до чого ми дожили з вакцинацією населення нині, не можна було навіть побачити в жахливому сні. У найпесимістичнішій уяві не можна було передбачити такий занепад у нашій країні системи профілактики. Із 2008 року почав знижуватися відсоток щеплення дітей. Спочатку була антивакцинальна кампанія, якій ми всіляко протистояли, а надалі пішло зниження закупівлі препаратів. Те, що мали в 2014 році і маємо тепер, перейшло вже всі критичні межі. І все це до пори до часу. Ми ще живемо на тому популяційному імунітеті, який у нас було закладено раніше. Але з кожним роком іде накопичення прошарку сприйнятливих осіб. Що стосується кору, то за характеристиками він уже виходить із класифікації керованих інфекцій, бо в нас із 2011 року триває повільна епідемія. Ситуація просто критична.
— Кір, звичайно, непросте захворювання. Але ж є ще небезпечні, приміром поліомієліт. Як справи з його профілактикою?
— Величезна заслуга нашого інституту в тому, що циркуляцію цього вірусу в Україні припинено. Стратегію і тактику ми розробляли для своєї країни, але наші дані враховувала і ВООЗ у формуванні загальної програми. І продовжує їх враховувати. Маємо сертифікат нашої участі в ліквідації поліомієліту в Європейському регіоні. Проте, на жаль, тепер ми входимо до десятки країн світу — на рівні найвідсталіших африканських — як червона країна, де в разі завезення вірусу наслідки можуть бути непередбачувані, він почне поширюватися. А кожен випадок — це дитина—інвалід на все життя. Причина — мізерний рівень вакцинації.
— Щось можна зробити для хоча б якогось поліпшення ситуації?
— Ми давно б’ємо тривогу. Нас запевняють, що буде не лише планова профілактика, а й закуплять достатньо вакцин, щоб підчистити накопичені недоліки. На жаль, це поки що лише запевнення. А ситуація критична. Вакцини і відновлення вакцинопрофілактики в повному обсязі потрібні, як кров із носа. І, звичайно, пильна увага, повсякденний нагляд і фаховий контроль. Бо питання безпосередньо зачіпає безпеку держави та її майбутнього. Та й для всього людства засоби щеплення — не лише профілактичні, а й рятівні.

Розмову вів Віктор КОЛОМАК.

Київ.

Від редакції: поки матеріал готувався до друку і чекав своєї черги, в Україні, без перебільшення, сталася біда. На Закарпатті захворіли на поліомієліт двоє діток. Цей факт визнали і МОЗ, і ВООЗ. Міністерство охорони здоров’я схаменулося і розвинуло бурхливу діяльність. На допомогу прийшли ВООЗ і ЮНІСЕФ, уряд Канади закупив для України вакцини. Дай Бог, щоб не було пізно...

 

Головний корпус Інституту епідеміології та інфекційних захворювань НАМН України.

Фото надано автором.