У липні 2015 року Комітет з Державних премій України в галузі науки і техніки прийняв до участі в конкурсі на здобуття Державної премії науково-практичну роботу «Трансформація аграрного сектору економіки до ринкових умов господарювання», внесену ННЦ «Інститут аграрної економіки», авторами якої є відомі вчені-аграрії. У роботі науково обґрунтовується стратегія трансформації аграрного сектору, положення якої були схвалені Верховною Радою, знайшли своє відображення в законах України та указах Президента України і реалізовані на практиці.
Поява такої роботи є актуальною саме тепер, коли аграрний сектор вітчизняної економіки пройшов важливий етап свого реформування та розвитку і ми можемо говорити вже про певні результати. Відмінною рисою аграрної реформи від усіх інших є те, що вона має довгостроковий характер і її наслідки даються взнаки лише через певний період. Адже будь-яка реформа — це передусім трансформація старих економічних та соціальних відносин. Зайвий радикалізм в її проведенні може завдати не більшої шкоди, ніж зволікання. Це наочно показала і ситуація в аграрному секторі.
Нещодавно була опублікована Спільна доповідь Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO) та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) в якій зазначається, що ціни на продовольство на найближче десятиліття будуть поступово знижуватися. Але ж ще кілька років тому експерти прогнозували похмурі картини майбутнього, в якому панує постійне недоїдання та ціни на продукти харчування постійно зростають. Поряд з іншими причинами не останню роль тут зіграло зростання виробництва зернових, в тому числі і в Україні, яка повернула собі втрачену роль європейської житниці.
Але такий стрибок не став випадковістю. Йому передувала тривала робота із впровадження ринкових принципів в аграрний сектор української економіки, робота, яка розпочалася двадцять літ тому, коли Президентом України Леонідом Кучмою був виданий Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року, яким започатковано реальну передачу земель у колективну і приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції.
В основу цього Указу, так само, як і іншого, ще більш революційного, «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» від 3 грудня 1999 року, лягли комплексні розрахунки та наукові розробки, насамперед Інституту аграрної економіки.
Однією з перших концепцій аграрної реформи та розвитку аграрного ринку стали затверджені 29 квітня 1998 року Указом Президента України «Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998—2000 роки». Цей документ охоплював практично всі сфери сільського господарства, він забезпечив методологічне та ідеологічне підґрунтя аграрних реформ, їх комплексний характер. Це визначальною мірою сприяло успіху аграрної реформи в нашій державі, дало можливість у досить стислі терміни сформувати інфраструктуру аграрного сектору та закласти основи аграрного ринку.
Треба зазначити, що завдання, яке довелося вирішувати науковцям-аграріям, було одним із складних. Адже йшлося про перетворення в секторі економіки, в якому протягом десятиліть панували колективне господарювання і планова економіка. Протягом цього періоду над сільським господарством не раз ставилися суспільні експерименти, спрямовані на знищення в селянина відчуття власності, відповідальності за кінцевий результат. І далеко не завжди для України був актуальний досвід країн Східної Європи, де панування колективного господарювання було менш тривалим за часом, а ставлення до приватної власності і особистої праці селян було більш ліберальним.
Загалом протягом кількох років було підписано понад 60 указів із різних проблем і напрямів аграрної реформи. Вони стосувались паювання землі і майна колгоспів і радгоспів, запровадження оренди земельних і майнових паїв, забезпечення орендної плати селянам за їх паї, запровадження фіксованого податку для сільгоспвиробників, пільгових кредитів тощо.
Таке поєднання зусиль представників влади, науковців і аграріїв-практиків дало можливість системно визначити пріоритети і механізми аграрної реформи та закласти необхідну нормативну і правову базу для її проведення.
За короткий період понад 11 тисяч колективних і державних сільгосппідприємств було перетворено на приватні структури. Водночас було переважно збережено земельні і майнові комплекси новостворених господарств. Реформування зачепило практично всі сфери сільськогосподарської діяльності та сільського устрою.
Слід зазначити, що аграрна реформа в Україні із самого початку була дарчою, тому що вона дарувала мільйонам селян десятки мільйонів гектарів землі. Водночас вона була наймасштабнішою, оскільки зачепила десятки тисяч господарств та мільйони селян. Тому аграрна реформа була економічно складною, соціально напруженою і політично ризикованою. Про її досягнення свідчать факти.
По-перше, в Україні сформована приватна власність на засоби виробництва — сільськогосподарські землі, техніку, приміщення тощо. Власниками земель стали понад
6 мільйонів селян. Нині 75 відсотків сільськогосподарських угідь перебуває у приватній власності, і лише чверть — у державній.
По-друге, потужного поштовху отримав розвиток особистих господарств населення, які сьогодні використовують 44 відсотки сільгоспугідь і виробляють 46 відсотків валової продукції сільського господарства.
По-третє, в державі сформувалися ринкові форми виробництва — приватні агроформування. У галузі до останнього часу працювало 8,3 тисячі господарських товариств,
4 тисячі приватних підприємств, понад 800 виробничих кооперативів та майже 41 тисяча фермерських господарств. Ці агропромислові формування стали реальною базою забезпечення виробництва сільськогосподарської продукції та поступального розвитку аграрної галузі.
Після 1999 року в сільському господарстві України, за винятком кількох неврожайних років, виробництво постійно зростало. Виробництво зерна збільшилось майже втричі і вже кілька років перевищує 60 мільйонів тонн. У 2014 році аграрний сектор був єдиною галуззю вітчизняної економіки, що дала приріст виробництва понад 5 відсотків. Галузь за обсягами виробництва практично вийшла на рівень 1990 року та майже вдвічі перевищила рівень дореформеного 1999-го.
Суттєво поліпшився фінансовий стан сільського господарства. Частка прибуткових підприємств галузі зросла з 15 відсотків у 1999 році до 80 — у 2013-му. У 2014 році орендна плата власникам земельних та майнових паїв перевищила 10 мільярдів гривень.
Як уже зазначалося, вітчизняний аграрний сектор сьогодні впевнено вийшов на зарубіжні ринки і навіть посів там лідируючі позиції. Так, наші аграрії виробляють найбільше у світі насіння соняшнику та соняшникової олії, посідають п’яте місце з виробництва картоплі та кукурудзи, дев’яте — з виробництва яєць та десяте — пшениці. Частка аграрного сектору в загальноукраїнському експорті перевищила 26 відсотків, а загалом сільське господарство вже дає майже 9 відсотків ВВП країни.
Є всі підстави стверджувати, що однією із ключових складових успіху аграрної реформи стало її наукове обґрунтування та науково-методичне забезпечення. Під час визначення концепції аграрної реформи опиралися на розробки вчених-аграріїв, які активно досліджували можливості реформи і розробляли варіанти перетворення колгоспів і радгоспів на приватні структури ринкового типу, а також визначали найбільш прийнятні й ефективні моделі паювання землі та майна. Унаслідок цього аграрна реформа стала цілісним комплексом узгоджених та взаємодоповнюючих заходів, які дали реальні позитивні результати.
Водночас ми повинні бачити і проблеми, які сьогодні виникають у розвитку аграрного сектору. Серед них — незбалансованість сільського господарства. Великі агроформування орієнтовані на вирощування експортних і найбільш прибуткових культур — зернових, тоді як потреба населення в овочах задовольняється здебільшого або за рахунок приватного сектору, або, що гірше, за рахунок імпорту. Складається парадоксальна ситуація, коли, годуючи інші країни, Україна сама залежить від імпорту продовольства. Крім того, однобічний розвиток сільського господарства призводить до виснаження ґрунтів. Потрібні законодавчі заходи, які б спонукали власників та орендарів дбайливіше ставитися до основного національного багатства — землі. Гострою залишається проблема відсутності обігових коштів, зберігання аграрної продукції, наявні потужності не задовольняють потреби зростаючого виробництва сільгосппродукції.
Треба пам’ятати і про глобальні кліматичні зміни, які висувають якісно нові вимоги до ведення господарства, потребують нових видів насіння основних культур.
Не меншої уваги потребує сьогодні тваринництво, де знову-таки відчувається залежність від імпорту, а розвиток тваринництва стає основою для ще однієї важливої галузі — виробництва кормів.
Нарешті, проблема соціального розвитку села. В аграрному секторі склався своєрідний надлишок робочої сили. Але відсутність стратегії підтримки особистих господарств, самого сільського укладу життя призводить до деградації сільського населення.
Підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС висуває в порядок денний питання впровадження технічних регламентів Європейського Союзу, приведення стандартів сільгосппродукції у відповідність до європейських.
Цей процес містить у собі чимало ризиків, які також необхідно прорахувати й упередити.
Усе це питання, на які ще належить відповісти вітчизняній аграрній науці. Здійснивши прорив у реформуванні сільського господарства, в переведенні його на ринкові принципи господарювання, вона має створити умови для його подальшого розвитку.
Аграрний сектор є справді прикладом успішного поєднання науки і виробництва. І заслуги вітчизняних аграріїв мають бути належним чином визнані та відзначені. Тому науково-практична робота «Трансформація аграрного сектору економіки до ринкових умов господарювання», безумовно, заслуговує на високу оцінку.
Її перемога в конкурсі на здобуття Державної премії стала б не лише заслуженим визнанням ролі і значення науки у здійсненні аграрної реформи, а й додатковим стимулом для вчених-аграріїв у науковому та методичному забезпеченні формування ефективного аграрного ринку в нашій державі.
Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ, голова Одеської обласної державної адміністрації в 1998—2005 роках, народний депутат України третього, шостого, сьомого скликань.
