На Донбас Андрій приїхав зі Львівщини. З перших днів АТО тут волонтерив, потім став бійцем міліцейського спецбатальйону. Беручи участь у боях, дійшов висновку: українським військовикам не вистачає потрібної інформації про те, що відбувається на тому боці. Отже, почав займатися моделюванням літальних апаратів, які дуже потрібні армії. Словом, Андрій — це саме та людина, яка створює безпілотники, запускає їх, керує ними і приймає їхні «рапорти».
Золота медаль стала знаковою
Про свою роботу в зоні АТО Андрій розповів усього одним реченням. Але ніяких претензій з приводу такої скромності до нього не було. Андрій Умрихін служить заступником комбата спецбатальйону особливого призначення «Луганськ-1» і займається безпілотниками. Аерозйомки, зроблені з радіокерованих літальних апаратів, допомагають українським військовим добре орієнтуватись у тому, що відбувається на боці бойовиків, бути готовими до їхніх наступів, запобігати проникненню диверсійно-розвідувальних груп противника. Це — якщо коротко і загально. Розповідати про специфіку своєї служби більш детально Андрій не забажав, бо сьогодні йому хотілося поділитись своєю радістю — перемогою на Чемпіонаті Європи з моделювання безпілотних літальних апаратів, який проходив у болгарському місті Пасарджик. Ця золота медаль для співрозмовника дуже вагома і, якщо можна так сказати, знакова.
Так склалось, що останній місяць перед чемпіонатом видався у зоні АТО досить напруженим, і часу для тренувань не було зовсім. Власне кажучи, відколи Андрій одягнув військову форму, йому вже стало не до спорту. Вільного часу вистачало лише для того, щоб більш-менш виспатись, поїсти, випрати одяг. Хоча... Так інколи тягнуло взяти до рук пульти та свої звичні апарати і розпочати в небі повітряний бій. Не справжній, звичайно, — спортивний. Такий, які вони з друзями влаштовували до війни.
Минулого року зі Станіславом Чорним в екіпажі вони стали чемпіонами світу з моделювання безпілотних літальних апаратів і планували додати до цієї перемоги ще одну — кубок Європи. Але що ближче підходила дата проведення чемпіонату, то сумнішими ставали думки Андрія щодо своєї участі в таких престижних змаганнях. По-перше, він не готувався до них, по-друге, був не готовий матеріально. Але головний міліціонер області генерал Науменко, командир батальйону, побратими розвіяли всі сумніви. Вони казали: «Ти обов’язково станеш чемпіоном, за тобою стоїть удача». Так і вийшло.
На чемпіонат приїхало понад сорок команд з усієї Європи. Кліматичні умови були досить несприятливими. Спека до 40 градусів і при цьому — жодної кліматичної адаптації, бо Андрію за два дні треба було з Сєверодонецька добратись до Пасарджика. Можливості якось оговтатись практично не було, тоді як організм досить негативно реагував на великі перепади тиску: голова просто розвалювалась. Але попри фізичний стан боєць АТО займався своєю роботою.
Уся Європа кричала: «Україна! Україна!»
Так склалося, що у півфіналі змагань з повітряних боїв суперником Андрія став представник Росії — тричі чемпіон світу москвич Ігор Трифонов, а у фіналі — чемпіон Європи петербуржець Андрій Біляєв. Неважко зрозуміти, що психологічне навантаження було досить серйозним. Проте наші хлопці мали величезну мотивацію — перемогти росіян. При цьому наших співвітчизників підтримували всі вболівальники і учасники змагань, уся Європа. Вони кричали: «Україна! Україна!», тоді як Росія залишалась без підтримки, без доброго слова, на самоті. Такого раніше не було. Росіяни у цьому виді змагань одні з найсильніших у світі. Їхня країна виділяє дуже багато коштів на розвиток цього виду спорту, і саме з моделювання пішла вся російська безпілотна авіація. Між іншим, росіяни, які займаються моделюванням безпілотників, заробляють величезні кошти. Андрія вже неодноразово заманювали цим: «Приїжджай до нас. З твоїми здібностями станеш у нас багатієм». Чоловік тільки сумно кепкував із цього.
— Коли оголосили про те, що я переміг, чесно кажучи, в перші хвилини не повірив, — розповідає Андрій. — Але європейці так кричали, так раділи, що я нарешті прийшов до тями. Взагалі люди до нас ставилися досить по-дружньому, уважно. Завжди підходили і питали: як там у вас? Інформації подається мало, але люди все одно знають про нас достатньо, співчувають, переживають, цікавляться тим, чим можуть допомогти.
Коли тривало нагородження, стався невеличкий казус. У центральному парку міста зібралось до півтори тисячі осіб, були присутні керівники Болгарії. Коли на честь переможця України піднімали національний прапор, раптом перестав звучати наш гімн. Певно, сталась якась комп’ютерна неполадка. Публіка завмерла, пауза затягувалась. І тоді Андрій спустився з п’єдесталу, взяв у організаторів мікрофон, піднявся на своє місце переможця і заспівав гімн України наживо.
— І бачу, що серед тих, хто стояв у натовпі (можливо, то були українці), дехто теж починає співати. Спочатку все виходило хаотично, але під кінець уже співала більшість людей і досить злагоджено. Повірите, мурахи по спині гуляли. Я стояв і плакав. Чесно! — Андрієві і сьогодні важко втримати свої емоції. — Маючи таку нагоду — мікрофон у руці, я оголосив, що свою перемогу присвячую усім учасникам АТО, які поклали своє життя за те, щоб уся Європа жила спокійно. Тим своїм побратимам, які сьогодні боронять українську землю від російського агресора. Коли мої слова переклали, всі присутні довго аплодували. На такий неформат збіглися чи не всі репортери.
Помовчавши трішки, приборкавши свої емоції, Андрій заговорив знову:
— Гадаю, що мої російські колеги по спорту не дуже здивувались тому, що я несу службу в АТО. Власне, вони знають мою позицію, знають, що я виконую бойові завдання. Зі свого боку ми хотіли показати: хоч як нам важко в умовах ведення бойових дій, в умовах фінансових проблем, ми все одно встаємо з колін і боремося. А це властиво лише сильній нації.
Луганська область.
Андрій (праворуч) створює безпілотники, запускає їх, керує ними і приймає їхні «рапорти».
