«Збирач руських земель» товариш путін продовжує вмиватися кров’ю мирних українців. Прикриваючись брехнею й «силою правди». Напевно, тому, що жити в неправді із закривавленими руками йому давно не звикати. Після Грузії, Абхазії, Беслана... тепер і Сирії. Уже і його васал Кирило-всеЯ прогундявив своє «моральне» пояснення політики Москви: нехтування інтересами російських людей веде до агресивних (!) проявів (читай: до війни будь-якими способами). Крім того, тютюновий херувим попередив, що, мовляв, бачить протестні настрої деяких росіян, але свобода — не сумнівається гундяй — призводить... до кабали. Це далеко не перша й не остання хибна думка мордовського лицеміра, який Божі заповіді й одкровення підмінює безбожними інструкціями із кремля. Забуваючи, що росіяни — не тупа паства. Адже мовчать ті, хто звик не думати. А справжня свобода, зазирнемо до Євангелія, — це ВЛАСНЕ право обирати добро. І будувати мир у себе в країні й у своєму серці. Без сили. Але із правдою, а вона за нами.

Бейдулла МАНАФОВ (Даллас, журналіст):
— Порошенко, безумовно, ввійде в сучасну історію України як реформатор. Навіть якщо багато хто сьогодні до нього надто прискіпливий. Помилок не роблять лише політичні трупи. Але час завжди філігранно зважує плюси і мінуси в тих, хто взяв на себе управління державою в переломний період. У політичних реформах, що відбуваються в Україні після Януковича, є величезна заслуга маленького і злого бармалея, який хотів як гірше, але отримав по носі, як завжди. Окупація Криму й ганебна війна з Україною на Донбасі за задумом Путіна повинні були поставити Київ на коліна й повернути під чобіт Москви як черговий стратегічний форпост, на кшталт Вірменії. Але в результаті він отримав потенційного члена НАТО біля Спаських воріт Кремля. Так і хочеться вигукнути: «Слава Путіну — головному ворогу Росії!».
Михайло МОСОЛОВ (Москва, ІT-фахівець):
— Будь-якій нормальній людині цілком очевидно, що пан Путін через якісь імперські амбіції й особисті образи, можливо, ще чисто економічні інтереси не хоче, щоб сусідня країна (Україна) віддалялася від Росії і йшла в бік Євросоюзу.
Кримінальників та інших асоціальних елементів у Росії завжди вистачало плюс масове зомбування на ТБ — і бажаючих поїхати воювати з міфічними «фашистами» і «бандерівцями» хоч відбавляй (особливо якщо за це ще й платять і зброю видають). До того ж Україна була зовсім не готова до такого розвитку подій, і такої підлості не очікувала. Я не політик і, можливо, не правий, але, вважаю, потрібно було жорстко намагатися придушити все ще в зародку, коли бойовики захопили Слов’янськ і Краматорськ. Але, на жаль, нині маємо те, що маємо. Нині потрібно обов’язково провести відкриті суди над захопленими російськими ГРУшниками, в ідеалі, звісно, постаратися обміняти їх на Савченко та Сенцова. Але головна суть — щоб ці процеси побачив увесь світ. А ще — стиснути зуби, розвивати країну економічно, боротися з корупцією, не соромитися звертатися по допомогу до європейських країн. Припинити поставки продуктів і води до Криму, одночасно (на жаль, але доведеться) вести якісь переговори з Росією, щоб дати можливість людям, котрі опинилися в зонах конфлікту (або в Криму) і не підтримують російську агресію, виїхати до України. І ще один немаловажний момент: намагатися по максимуму налагодити контрпропаганду, щоправда, не знаю, як це краще зробити, але по крупицях доносити до свідомості середнього російського обивателя правду. Шляхом радіо, телебачення, запустити хоча б із супутника. Все-таки hotbіrd і eutelsat та інші астри не належать Росії. І хоча нині переважно росіяни дивляться ТБ у кабельних мережах, але й супутникове ТБ все-таки в багатьох є, особливо в сільській місцевості. Пробиватися туди. Найкраще на супутник, на якому висить НТВ+. Якщо там з’являться канали російською мовою з України, було б непогано. Вода камінь точить.
За мовою й ментальністю Росія настільки близька до України, Білорусі, Сербії, Болгарії, що будь-яка війна з цими країнами — це якийсь дикий несусвітній нонсенс. (Ну в принципі будь-яка війна — це ненормально, але в цьому разі — ненормально подвійно).
Я люблю Україну за волелюбний менталітет, почуття власної гідності (доведено Майданами: що першим, що другим), красу жінок, гумор чоловіків, за талановитих музикантів і артистів. Персонально — Богдан Ступка і Кузьма, що вже покинули нас, царство їм небесне, і нині здорові Михайло Хома (Дзідзьо), Вакарчук (звісно), Володимир Зеленський зі своїми колегами з «Кварталу 95». Сподіваюся, що на сході України якомога швидше настане мир, і країна нарешті зможе спокійно будувати своє майбутнє так, як хочеться народу, йти нормальним європейським цивілізованим шляхом розвитку.
Ольга ГРАЖДАНКІНА (виконавчий директор видавництва «Скифия», Санкт-Петербург):
— Про загублених людей. Ось уже понад рік я у своїх думках і сумних міркуваннях звертаюся до теми про загублених друзів. Війна з Україною розділила нас. Про це саме пишуть і багато росіян, що прийняли у цьому конфлікті бік України. Різні думки лізуть у голову: як же так сталося, що ми втратили друзів, чи були ці друзі й правда друзями, чи винуваті в цьому ми? Особисто я стала втрачати друзів поступово. Моя подруга, з якою ми були практично рідні, стала раптом називати мене «зомбі, якій промили мізки американці». Інша знайома казала, що мене боїться, тому що я «збожеволіла й майданулася». Потім відвернулися й інші, кому не сподобалося, що я їздила в Київ на Майдан у грудні 2013-го й у квітні 2014 року. Як так сталося, що я, яка завжди за всіх заступалася, підтримувала, віддавала всі свої гроші на різні благодійні заходи, готова була за першим покликом приїхати й допомогти, стала ворогом? Один із тепер уже моїх колишніх друзів, син Йосипа Бродського Андрій, мені ще навесні 2014-го сказав: «Коли війна в країні, ти ЗОБОВ’ЯЗАНА бути зі своїм народом. Інакше залишишся сама». От і залишилася. На перший мітинг 2 березня 2014-го проти війни прийшли лише 500 людей із п’ятимільйонного міста Санкт-Петербурга. І серед них не було тих моїх друзів, з якими раніше ми виходили разом на мітинги проти будівництва Вежі Газпрому й на інші. Чому це все сталося? Я досі не можу зрозуміти. Чому люди раптом, ніби за помахом чарівної палички, стали вважати Україну небезпечним ворогом?
Цього літа на дитячому майданчику, де я гуляла з однорічною внучкою одна «мамочка» стала всім хвастатися, що поїде в Крим. Каже: «Тепер же це наша країна, тому їхати не страшно. А раніше було страшно, бо чужа країна». Я їй сказала, що тепер якраз страшніше, тому що ця територія невизнана, вона злякано подивилася на мене й відійшла. Інші матусі стояли осторонь і міркували, що ось «западенці — вони ж не люди, вони звірі». А я згадала, як усі минулі роки влітку мої діти і їхні друзі автостопом їздили через усю Україну в Крим, як вони жили в наметах на острові просто посеред Києва тиждень, а потім їхали далі в Одесу, а потім і в Крим. Як там було все спокійно, доброзичливо і, що немаловажно, дешево. Цього року мої діти сидять удома. «Спасибі» цим жінкам і решті 86 відсоткам, для яких раптом Крим став нашим.
Пам’ятаю до «намкриша» громадськість у Фейсбуці й на кухнях запекло обговорювала дурні закони, але які нині видаються такими невинними, наприклад, про шкоду мереживних трусів, глузувала з витівок клоуна Мілонова, жартувала із приводу марення Жириновських, Мізуліних та ін. Ех, куди поділися ті часи. Що ж тепер? Обговорюємо страшні закони, деякі з них уже запровадили, деякі тільки збираються запроваджувати. Наприклад, про те, що охоронцям у в’язницях дозволяється бити й навіть, «в особливих випадках», убивати ув’язнених, про те, що забороняється згадування імен загиблих «у мирний час» солдатів, про те, що люди, які ввезли через кордон ліки для порятунку життя родичів, можуть бути відправлені за законом до в’язниці, про те, що забороняється видавати сильні знеболюючі помираючим людям, тому що «це наркотики», про те, що безробітні люди повинні вирушати в табори на роботи безплатні... Нові закони дедалі жахливіші і безглуздіші. Уже, виявляється, і сир європейський не можна їсти, його потрібно спалювати або давити бульдозерами. Незабаром, гадаю, вийдуть закони, про те, щоб відправляти бездомних на ковбасу з метою піднесення м’ясної вітчизняної промисловості й очищення наших міст, потім туди ж підуть інваліди, а потім і пенсіонери. І наші «доблесні 86 відсотків» схвалять і це. А ще обговорюють весілля чеченського наближеного Кадирова на молоденькій дівчині і сварять її матір. Але я вважаю, що мати російського солдата, який загинув в Україні, котра отримала компенсацію від влади і спокійно про це мовчить, набагато гірша за матір чеченської дівчини, котра отримала за доньку калим. Чеченська мати чинить за законами шаріату, а от російська мати за якими законами? За законами підлості й боягузтва? А може, просто з дурості? Ось зовсім недавно не змогла читати без сліз статтю журналіста Павла Канигіна про те, як він їздив до батьків російського офіцера, котрий потрапив у полон в Україні, Александрова. Від нього й таких, як він, солдатів та офіцерів відвернулася країна й не визнає їх військовополоненими. Мені дуже шкода стало цих старих батьків, заляканих і нерозумних людей, які переписують номери машини журналіста, щоб повідомити, «куди слід», які не вірять людині, котра намагається допомогти їхньому синові. Але натомість свято вірять уряду, через який їхній син потрапив у біду. Та й уся наша країна потрапила в біду...
Мені дуже не вистачає моїх тих старих друзів. Колишнього життя без війни і санкцій. Але я розумію, що це для мене, це назавжди. Навіть якщо переміниться вітер і всім скажуть по телевізору, що треба з Україною дружити, я вже не зможу повірити цим людям: тим, хто схвалював уведення військ «для захисту російського населення», тим, хто кричав, що «Крим завжди був і буде наш». Я ніколи не зможу зрозуміти цих людей, які спокійно ставилися до порушення міжнародних прав і домовленостей і які своєю підтримкою диктаторської влади штовхають нашу країну до ненависті й ізоляції від усього світу.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

 

 

Поодинокі антивоєнні пікети небайдужих росіян у Москві на Манежній площі.

Фото з архіву Віктора КАПІТОНОВА.