Цікавих та неординарних людей можна зустріти на передовій сектору «М». Різних за національністю, місцем проживання та складом сім’ї, проте об’єднаних однією метою. Серед них — боєць із позивним «Вікар». Саме на фронті він зустрів свій черговий день народження.
Рік тому Сергій  Вікарчук  (на знімку) переїхав з сім’єю з Євпаторії до Києва. З квітня захищає Батьківщину від російського окупанта. Має двох донечок 3 і 6 років. Перше, на що звертаєш увагу, — щира українська мова.

— Багато знайомих залишилося в Криму?
— Родичі та друзі, і їм наразі дуже важко. Ситуація складна. Кожен день їм дорікають, що їхній син палить церкви на Донбасі, вбиває маленьких дітей, їсть снігурів. У Криму дуже багато проукраїнських людей, але вони змушені переховуватися. Крим змінився, я його не впізнаю. Там більшість уже зрозуміли, що Росія нічого хорошого не принесе.
— Не переконують повернутися назад?
— Ні. Всі мої друзі підтримують мене. А з «друзями» з минулого, які погрожували та переслідували, я припинив будь-які контакти. Тепер спілкуюся тільки з кримськими українцями. На жаль, це важко. Боїмося, що їх можуть відстежити.
— Знайомі не потрапляли під роздачу російського самосуду?
— Багато хлопців зникло. Деяких ми шукали на материковій частині України, але не знайшли. Скоріш за все, їх уже нема серед живих. Когось там показово арештовують, когось залякують, а хтось просто зникає. Таких не один десяток. Нині у них вважається модним залякувати кримських татар. Вони викрадають їх і відправляють на продаж. Здавалося б, це нелегально. Але приходять люди у формі, захоплюють активістів, а потім продають родичам.
— Строкову службу проходив у Криму?
— Коли мені прийшла повістка, я працював і заочно вчився. Це був 2007-й. Я дуже хотів служити, але й навчання для мене було важливим. В нашому роді чоловіки не ховаються від армії, а військовий обов’язок — святий перед собою і рідними. 5 років мені присилали повістки і давали відстрочку, а я обіцяв прийти, коли закінчу навчання. Коли прийшов, сказали, що я вже не потрібний війську. Але це був спосіб вимагання грошей: спочатку просили гроші за відстрочку, а потім — за змогу потрапити до Збройних Сил. Це стара, корумпована армія. Але в армію я таки потрапив. Півроку вчився на водія-механіка танка Т-64. Дивно тільки одне — я не мав ніяких посвідчень на право водіння будь-якого авто, а мене відправили у водії (посміхається). Це були золоті часи, я навчився самостійності, зрозумів багато речей у житті. Після навчання в «Десні» потрапив у Крим до ВМС України, до берегової охорони. Неочікувано мене поставили на посаду навідника міномета 2С12. Так я став мінометником і матросом. Служив у Перевальному.
— Цікаві випадки були?
— Пам’ятаю, відправили нас на Тузлу, де розбився російський танкер із нафтою. Ми разом із МНС ліквідовували наслідки аварії. Самі, без РФ, хоча цей танкер був їхній. Тепер не розумію росіян, коли вони заявляють, що АРК — їхня територія. Ми ж замість них рятували Крим від їхніх бездарних дій.
— Як вирішили виїхати на материкову частину країни?
— Майже 7 років після армії я працював у євпаторійській адміністрації. Не змирився з анексією Криму і з родиною поїхав до Києва. Почав працювати на Першому національному в комерційній дирекції, а ще займався громадською діяльністю, пов’язаною з переселенцями з Криму. Та дуже неспокійно почувався. Зрозумів, що не там і не те роблю. Я захотів на війну. Але не міг залишити сім’ю.
— Дружина знайшла роботу?
— В Криму вона працювала у місцевій фірмі, а коли переїхали до Києва — намагалася влаштуватися у філіал тої ж таки фірми. На жаль, їм потрібні тільки працівники, які думають, як керівництво. А ті, що проукраїнських настроїв, їх не цікавлять. Жінці постійно відмовляли. Наразі вона працює як волонтер. До того ж намагається відкрити свою агенцію з підбору персоналу. Вона навіть не знає, де саме я перебуваю. Кажу тільки, що на першій лінії оборони.
— Як пережив перший обстріл?
— Це був маленький шок. По суті, стріляли не по нас, але страх і шок був великий. Ми хапалися за автомати і запитували про сховище. А потім уже взагалі не звертали уваги.
— З Криму є хлопці?
— Так. Дехто вже демобілізувався. А є з Ялти, з Сімферополя, з Красногвардійського. Нас, виявляється, не так і мало тут. Великий мінус — багато людей в армії, які досі не тямлять, що вони тут роблять. Дуже багато адекватних, а є такі, що неправильно все розуміють. Можливо, тому, що нічого не втрачали. Я прийшов сюди, щоб вороги не пішли далі. Адже тоді мені знову треба переїжджати, знову втрачати свою домівку.
— Напевно, недоречно запитувати, коли, на твою думку, закінчиться війна...
— Для мене — тільки з поверненням Криму. А в цілому я адекватний воїн, не істеричка-солдат і розумію, що не володію повною інформацією про перебіг подій, а це означає, що мої прогнози некоректні. Так, ми бачимо реальне затихання, але все мінливе. Росія підла країна, вона робить один крок назад і два вперед. Якщо навіть завтра Путін підпише капітуляцію в Москві і вся територія знову належатиме нам — війна не закінчиться. Чекати зла треба завжди, з такою підступною сестрою ми воюємо вже не одне тисячоліття і ще будемо. Я хочу, щоб до нового 2016 року все скінчилося з Донбасом, а до літа Крим повернувся назад.

Ярослава Марченко (із зони АТО).