На Заході — дощі, рясні дощі.
На Сході теж... Але дощі
із градом.
Не може дати баба Рая
ради —
Розбили «Гради», як останні
гади,
Її пристанище для тіла і душі.
Хатина так собі... Зі шлаку
і вітрів,
Затесаних в старих віконних
шпарах.
Та скільки тут солодкого
нектару
Настоялось з гірчинкою
на пару
За вік прожитий!.. Чи за сто
віків...
Хатину жаль... У чім її вина?!. Вітчизну жаль ще більше
за домівку.
Їй зносять дах до рівня битих
вікон.
Їй зраджують із клятвою
довіку,
Що в нас вона єдина і одна.
І йде війна... Наосліп прямо
йде...
Йде безпощадно, хоч і добре
знає,
Що на шляху — хатина бабці
Раї.
І більше в неї прихистку
немає,
Окрім дощу, ні в кого і ніде.
Замало сліз, щоби оплакать
дім.
Дощ помага... Отак удвох
на пару.
А третьою — наскрізь
промокла старість.
І роздоріжжя, як страшна
примара:
Куди тепер і по якім путі?!.
Десь там, далеко, тьмариться
зоря.
А поруч плач від
Ярославни-Раї:
Що навіть «Град» так боляче
не ранить,
Як у своїм зостатись ріднім
краї
З розбитим серцем... й без
поводиря!»
Млинів
Рівненської області.
Колаж автора.
