Валерій Макеєв — про свої сто днів у полоні
Київський правозахисник, журналіст і волонтер Валерій Макеєв разом зі своїм другом і колегою харківським журналістом часопису «Український простір» Романом Черемським сто днів пробув у полоні сепаратистів.
...Вони їхали до Краснодона, щоб забрати українських полонених, яких обіцяли випустити в обмін на відзняті для телебачення «картинки», а натомість самі стали бранцями. Разом з ними була знімальна група телеканалу «112 Україна» — кореспондент Ганна Іваненко та оператор Назар Зоценко.
15 серпня 2014 року на блокпості на виїзді з Лутугиного, коли до Краснодона залишалося майже 40 кілометрів, їх затримали бойовики (хоча існували домовленості з комендатурою й керівництвом «ЛНР»). Речі й автівку відібрали, а Валерія Макеєва, Романа Черемського, Ганну Іваненко та Назара Зоценка кинули в підвал. Ганну Іваненко і Назара Зоценка з полону звільнили 3 вересня. А Валерій Макеєв вийшов на свободу 23 листопада, Роман Черемський — 27 грудня.
Про свої поневіряння в неволі Валерій Макеєв написав книжку «100 днів полону», яку нещодавно презентували в Національній спілці журналістів. Його твір читачі вже назвали посібником про те, як залишитися людиною в нелюдських умовах. Сам же автор схильний називати власний доробок «доброю книжкою про страшні речі».
— Найстрашніше те, що хлопці, які потрапляють до полону, не знають напевне: чи держава їх кинула, чи ні. В таких випадках кажуть — «дах зриває» через неймовірний жах, який проникає у кожну клітинку твого тіла, — каже автор. — Але про такі речі не треба говорити, поки ми не звільнимо останнього полоненого. Тому в своїй книжці я прибрав усі страшні речі, тут немає жодної краплі крові. Тут абсолютно інший погляд на те, що відбувається. Це — Книга добра. А книга — це теж зброя...
— І на тому боці люди траплялися різні, — зізнається Валерій. — Ось, наприклад, шахтар Пашка, з яким я сидів у підвалі в Ровеньках. Коли його приятеля — інтелігентного майстра шахти — забрала комендатура та кинула до нас у підвал, цей Пашка прийшов уночі до брами і почав вимагати, щоб його товариша звільнили, а його забрали замість друга. Майстра обміняли на Пашку, а потім з годину добровільного бранця лупцювали . «Збирався в ополчення — тепер зась, — казав мені закривавлений хлопець. — Побачив, хто вони такі». Його через 17 днів ув’язнення відпустили, а я попросив його зателефонувати моєму сину і повідомити, що зі мною все гаразд. Пашка виконав прохання, а потім через конвой ще й передав для мене книгу і чистий блокнот — для віршів. А ще мене рятували медики в лікарні містечка Ровеньки, допомагали з одягом, конвоїри іноді ділилися харчами...
Сильно вразила Валерія розмова з одним чоловіком, з яким волонтер потоваришував під час перебування у лікарні. Він розповів, що його дочка запросила додому однокласників святкувати Новий рік. І два десятки хлопців та дівчат у Луганську зустрічали Новий рік... по-українськи! З рукою на серці й дружнім «Ще не вмерла Україна...»
А ще волонтер відзначає, що ставлення населення до українських ЗМІ здебільшого негативне. А дехто йому казав: «Ты там обязательно напиши — мы хотим мира!..»
— Після полону в моєму житті змінилося усе, цілковита переоцінка життєвих цінностей, — каже Макеєв. — Тепер я вважаю, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. І головне — з любов’ю! Просто любити, працювати і шанувати, насамперед батька й матір, а також своїх близьких та рідних. А ще далеких та невідомих... ворогів своїх. Після повернення з полону в мене не виникло бажання помститися своїм катам. Натомість з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявляв людяність і певними діями підтримував мене у найважчий період мого життя...
Київ.
