Якби ми не тільки мріяли, а й діяли, то львівські події останнього вересневого тижня потрапили б у центр уваги всієї країни: столиця української Галичини вітає єдиного народженого в Україні здравствуючого нобеліанта хіміка Роалда Гоффманна (на знімку). Програма американського гостя насичена: лекції для колег та студентів, зустрічі з науковою громадськістю, поїздка на батьківщину — в Золочів, де гість народився 1937 року й де минули його дитячі літа. Це справді визначна подія, бо суспільству завжди потрібні приклади, гідні наслідування, взірці успішної реалізації таланту.
Основні події відбудуться у двох вузах: політехніці та університеті (батько вченого — колишній випускник Львівської політехніки). Власне, нинішня поїздка на батьківщину давно обіцяна. Кілька років тому Р. Гоффманн запевнив своїх прихильників, що обов’язково повернеться й прочитає лекції, спілкуватиметься з молоддю, львів’янами.
Для заокеанського гостя кожен приїзд в Україну — і велика радість, і ще більші драматичні переживання: під час Другої світової війни нацисти, знищуючи Золочівське гетто, розстріляли його батька. Родину врятувала галицька сім’я — Марія та Микола Дюки.
Опинившись в еміграції, Р. Гоффманн (юнак, в народженні Сафран, прийняв прізвище вітчима) одержав медичну освіту в престижному Колумбійському університеті, стажувався в європейських вузах (зокрема шведських), Гарварді (де розпочав свою дослідницьку діяльність — вивчав хімічну кінетику). Ім’я науковця увічнено, зокрема, в «Правилі (законі) Вудварда—Гоффманна». Останніми роками професор викладав у Корнельському університеті. Вчений відзначений найвищою державною нагородою США — Національною Медаллю Науки (1983). «За розробку теорії протікання хімічних реакцій» 1981 року удостоєний Нобелівської премії.
Чому ж очікувані львівські події, гадається, повинні б сколихнути українські будні? Тому, що в них сфокусовано визначальні проблеми нашого інтелектуального життя. Булгаківський герой професор Преображенський встановив універсальний діагноз суспільних негараздів — «Розруха у наших головах!».
Так, Україна досі не має Нобелівського лауреата, водночас вітчизняні вчені — активні учасники світового наукового життя. Досить сказати про їхню участь у проекті ЦЕРНу (Європейського центру ядерних досліджень) — запуску Великого адронного колайдера, прискорювача елементарних частинок. Фізик-теоретик Геннадій Зінов’єв (Інститут теоретичної фізики імені М. Боголюбова НАНУ) — офіційний представник від України у названому проекті сучасності. До речі, ще один вчений — Жорж Шарпак (Нобелівський лауреат 1992 року), котрий зробив значний внесок у згаданий вище проект, народився на Волині (Дубровиця Рівненської області).
Гідний і наш внесок у світовий Нобелівський рух: в Україні народилися шість лауреатів найавторитетнішої у світі премії (крім названих Р. Гоффманна та Ж. Шарпака, ще Ілля Мечников та Саймон Кузнець (Харківщина), Зельман Ваксман (Вінниччина), Агнон (Тернопільщина). 19 науковців та діячів освіти і культури — вихідців із Києва, Львова, Одеси, Житомира, Полтави, Запоріжжя, Харкова, кандидувалися на здобуття найпрестижнішої міжнародної відзнаки (зокрема претендували на премію шестеро киян: філософи й політики Микола Бердяєв та Михайло Тишкевич, прозаїк Марк Алданов, біолог Сергій Виноградський та біохімік Олександр Палладін, медик Сергій Чир’єв). Понад 20 лауреатів — нині громадян різних країн, в автобіографіях вказують, що їхні предки походять з України (Новгорода-Сіверського, Остра, Коломиї, Олеськіва, Одеси, Житомира тощо).
Як переконуємося, в долях світових мислителів віддзеркалилася драматична історія України, котра лише перед третім тисячоліттям відродила свою державність. Напівколоніальне (чи псевдоавтономне) становище нашого народу протягом віків активізувало еміграцію, а отже, наші інтелектуальні втрати.
Але якщо вихідці з України чи їхні нащадки, піднявшись на вершини міжнародного визнання, не забувають свою батьківщину, то чому офіційний Київ байдужий до їхніх почуттів? За 24 роки наші очільники ні разу не запросили на День незалежності жодного видатного земляка — володаря світових нагород. Нам є ким пишатися. Відчуваємо законну причетність до більшості світових подій і досягнень саме через те, що з різних причин розсіявшись по планеті, вихідці з України в більшості випадків зберегли рідну землю у своїй пам’яті. До речі, львівський гість вважає Україну обітованою землею свого серця. Чому ж ми не спроможні бачити дружніх рук людей, котрі прагнуть нам допомогти, підтримати нас?
Незважаючи на свої значні досягнення, нобелівські лауреати Р. Гоффманн і Ж. Шарпак досі не удостоїлися звання «іноземний член Національної академії наук України» (і це в той час, коли українофоби — адепти путінізму С. Глазьєв та В. Садовничий таку пошану «заслужили»). Посли України в Швеції не мають часу завітати до Нобелівської фундації й переконати її функціонерів, що поет І. Франко (номінований 1916 року на Нобелівську премію з літератури) був підданим Австро-Угорщини і що він ніколи жодного стосунку не мав до Російської імперії і тому не може бути віднесеним до російського списку лауреатів та номінантів. І схожих прикладів «української щедрості» (точніше — байдужості) безліч. Якщо провідники «руського міра» діють глобально-нахабно, то ми — по-хуторянські, згідно з давнім прислів’ям «Моя хата скраю».
Коли говоримо, що вітчизняна наука та освіта (передусім НАНУ й вузівська система) потребують реформ, що Міністерство освіти і науки, державні інститути, покликані сприяти інтелектуальному розвитку нації, потребують не лише гідних провідників, насамперед грамотного менеджменту, треба не просторікувати з високих трибун, а діяти.
От і виходить, що регіони в нас завжди випереджають центр, що володарі владного олімпу не здатні зрозуміти: столиця — голова держави, а не...
