Хочу дещо написати про те, що мучить і тривожить уже тривалий час. Можливо, мене, як волонтера, після цих слів «закидають камінням», але... такий мій досвід і такі мої роздуми.
Часто спостерігаю, як після оголошення про мобілізацію рідні, друзі солдатів і вони самі самостійно організовують збір коштів та закупку необхідного. Роблять це не лише для себе чи своїх родичів, а й для побратимів в АТО, звертаючись до волонтерів лише за порадою. Є військовослужбовці, які самі вміють вирішити свої проблеми, а також звертаються з певними вимогами до командування. А є рідні та друзі солдатів і самі солдати, які нічого не роблять, а лише засипають усіх знайомих і незнайомих їм волонтерів проханнями допомогти, знайти, придбати, відправити, передати.
Розумію — ще рік тому, на початку війни, було важко зорієнтуватися, де що купити, що саме потрібно, як відправити. Нині воєнторгів, магазинів та просто точок на ринку, де продають усе для солдата (мовчу про Інтернет, який майорить військовими магазинами), дуже багато. Хочеш — купуєш нове, хочеш — вживане. Усе є. Відправити теж не проблема — є чимало кур’єрських служб. Найпопулярніша — «Нова Пошта», яка доставляє посилки практично в усі прифронтові міста, навіть на полігони, особисто в руки.
Виникає запитання, невже так важко родині, друзям самостійно організувати в своєму колі, колективі, на вулиці збір коштів, закупити все необхідне для мобілізованого і відправити в частину? Чому за елементарним — шкарпетками, трусами, мівіною — потрібно звертатись до волонтерів?
Наведу для прикладу два випадки. Коли мого товариша забрали в АТО, я як волонтер запропонувала допомогу. Але однокласники, його колеги, сусіди з вулиці самостійно зібрали кошти, пішли на ринок та придбали йому форму, рюкзак тощо. У мене лише спитали поради — що краще і доцільніше придбати. Самі відправили все це йому «Новою Поштою».
У другому — батьки солдата, якого призвали не в АТО, а лише на полігон, до якого — дві години електричкою, приходять до волонтера і просять купити форму, берці, шкарпетки, харчові продукти. А потім ще й... відправити все це на полігон(!). А коли я запропонувала кинути в волонтерську скриньку хоч кілька гривень — відмовилися. За тиждень я зустрічаю маму новобранця на дорогому авто з подругами поряд із кав’ярнею...
Чому одні солдати можуть добитися покращення свого забезпечення, а інші — ні? Тому що одним ліньки і вони чекають, доки за них усе вирішать волонтери, а інші все роблять самі і не скаржаться, сидячи та склавши руки.
Мої хороші українці, ми не просто отримали життєвий урок, а повинні його випробовувати на практиці. В кожному колективі, дворі, під’їзді, на вулиці є учасник АТО, є родина учасника АТО, яка потребує допомоги. І зовсім не складно колективом, двором, під’їздом, вулицею скинутися по кілька гривень (йдеться ж не про тисячі) і допомогти. Настав час створити маленькі волонтерські групи для надання допомоги небайдужій для вас людині (сину, сусіду, куму). Зробити це зовсім не складно, і це дуже ефективно, а досвідчені волонтери допоможуть та підкажуть.
Волонтерський рух дав потужний урок того, як жити, виживати, боротися, добиватися свого, йти вперед у найскладніших умовах. Будь ласка, не затоптуйте цей урок, скористайтеся ним і працюйте, тоді ми станемо справжнім народом і потужною країною.
Луцьк.
