«Коли прийшов час обирати фах, то вирішив піти по слідах старшого на п’ять років брата. Я мріяв про радіоелектроніку, хотів щось і думати, і руками вміти робити. На початку 90-х професія військового не була престижною. Якось приміряв на себе братову форму, подивився і подумав: «Можемо!» (сміється. — Авт.). Це було у старших класах школи. Ті, хто обрали схожий напрямок, почали вирізнятися цілеспрямованістю, прагненням бути серйознішими», — розповідає підполковник, інженер відділу радіотехнічних військ повітряного командування «Захід» Ігор Горбатий.

Офіцер Ігор Горбатий перебував у зоні АТО упродовж квітня—травня 2015 року. Виконував обов’язки начальника служби ракетного та артилерійського озброєння зведеного загону Повітряних сил Збройних Сил України. Завдяки рішучим діям, високому професіоналізму, незважаючи на ризик для особистого життя 3 травня під артилерійським вогнем противника прибув на віддалений спостережний пост та особисто відремонтував несправний кулемет ДШКМ. Українські військові змогли продовжити бій і завдати значних втрат противнику, виконавши бойове завдання.
— Як розпочалася ваша кар’єра військового?
— Починав службу на технічних посадах, тобто як інженер радіоелектроніки. Відповідно, займався обслуговуванням та експлуатацією радіолокаційних станцій. До речі, не так давно поміняв паспорт! Звісно, я не змінив прізвище чи ще щось таке, а був змушений оновити документ, бо у ньому закінчилися чисті аркуші для прописки. Переїжджав із гарнізону в гарнізон. Спочатку був на Волині, потім на Закарпатті — від Тячева до Мукачевого, і вже потім до Львова, а звідси на Рівне вирушив, і нарешті до Львова повернувся. Основна специфіка радіотехнічних військ — це дальні гарнізони. Колись вони були розташовані по всьому СРСР, а зараз є дуже цікаві місця по Україні. До слова, дослідив Батьківщину із незвичного боку — завдяки постійним переїздам вивчив усі діалекти Західної України. Розумію і закарпатців, і мешканців Волині, Львівщини...
— Що спонукало вас поїхати у зону АТО?
— Розумієте, один колега сказав, що офіцер зобов’язаний там перебувати у такий складний час. І це мені якось так «різануло». Переконав самого себе, «намалював» рапорт. Власне, хотів просто долучитися до нашої спільної перемоги. Не прагнув кудись конкретно. Була мета — пропустити все через себе, роблячи те, що вмію щонайкраще.
— Яким було ваше перше враження після прибуття на Донбас?
— Одразу скажу — не було страху. Звичайно, не боїться лише дурень. На війні дуже загострюється інтуїція. Тому під час того обстрілу, у травні, коли накривали шахту «Бутовку», а я ремонтував машинку, всі спокійно дивилися на вибухи... Чуєш свист снаряда, бачиш, куди летить, але знаєш, що тебе це не зачепить. Руки не тряслися. Єдине, на що я не наважився — це іти в бункер. Мав одну необережність — передзвонив дружині. І вона почула це все... Я кажу, мовляв, зараз я тобі передзвоню за півгодинки, але вийшло аж за півтори. Усе стріляло, розривалося, свистіло, але відчуття того, що воно зараз тут прямо на мене впаде — не було.
Ми там усі були без погонів, і не перша ротація вже — солдат, полковник, підполковник... Так буває, що приблизно за два тижні після приїзду всі починають хворіти на застуду. Непевна погода, початок весни. Лікар до мене якось підійшов і каже, давай будемо тебе лікувати, а то ти геть розхворівся, зовсім голосу не маєш. Питає, мовляв, ти майор? Кажу, ні, я — підполковник. Як? Кажу, та просто, а що тут такого... Пожартував, що в холоді сплю, тому добре зберігся (усміхається. — Авт.). Так само розвантажував боєприпаси і таскав залізяки, як усі рядові. У нас була одна справа, яку ми спільно узгоджено робили.
— Як минув для вас день 3 травня?
— Коли вже вийшов звідти і всі почали запитувати, а що ж там, а як... Тоді прийшов до розуміння, що просто робив свою роботу. Моє покликання — бути своєрідним лікарем для залізяк-локаторів, повертати їх до свого «залізного» життя. Техніку військові люблять, не дарма ж називають жіночими іменами — Дарина, Марія, Марина... Але техніка, буває, й підводить. Саме того дня, як кажуть на Галичині, «таке ся втрєсло». Заклинило ДШК. Там же, на тому самому посту, крім ДШК, було і ПЗУ. У хлопців залишалася зброя, яка на той момент була неефективна, за своїми тактико-технічними характеристиками вона не давала можливості адекватно відповідати терористам. Обстріли ворогів часто дуже передбачувані, як за розкладом. І ось під час одного із них я пішов на пост і просто «полікував» зламану техніку.
— Чи були за час перебування в АТО моменти, які ви згадуватимете із усмішкою?
— Так, безперечно! Це — мій день народження. Я тоді вдруге його святкував «у полі». Не було нічого особливого, просто нарізали салату, підсмажили картоплі, зібралися усі разом, «стукнулися» кавою... Але відчуття було неймовірне! Пригадую, це щось схоже, як давно-давно, на сім років мені бабуся подарувала самокат. Ще дуже тішили дитячі малюнки, які нам передавали волонтери. Нема слів, аби розповісти, як вони зачіпали нас за живе. Хтось інколи дивився і одразу «йшов курити» — так був зворушений.
— Чи хотіли би ви, щоби син продовжив родинну традицію і теж став військовим?
— Хотілося б, та я ніколи не буду його до цього змушувати. Зацікавиться, сподобається — допоможу і порадою, і поділюся знаннями. А як ні, то не наполягатиму. Сім’я — це для мене святе. Завжди підтримують, переживають. Коли їхав у зону АТО, то спершу сказав, що просто у відрядження. Але маю дуже говіркого кума, який на Великдень «продав» мене дружині. Вона зателефонувала і спитала, як там погода в Краматорську. Сказав правду: у Краматорську — не знаю, а от в Авдіївці все нормально.
— Що ви побажали б нашим читачам?
— Вірити в себе, бути оптимістами, не звертати увагу на неперевірені вкиди інформації, не поширювати їх, а розбиратися в суті новин... Ще, звичайно, любити одне одного, довіряти іншим. Зичу всім мирного неба й рідної землі під ногами!

Львів.

 

 

Підполковник Ігор Горбатий із синами.

Фото надано прес-центром повітряного командування «Захід».