Жителі прифронтового Кримського кожен день використовують для того, щоб налагодити мирне життя.

Селяни втратили головне — землю

Того дня до прифронтового Кримського приїхало дві фури із шифером, дошками, цементом і цеглою. Їх супроводжували легковики Міжнародного Червоного Хреста і Норвезької ради у справах біженців (NRC). Машини зупинилися на площі біля сільського будинку культури й почали розвантажуватися. Жодного ажіотажу з боку населення не спостерігалося. Було очевидним, що процедура одержання такої гуманітарної допомоги тут уже добре відпрацьована. На місці розвантаження зібралися тільки ті, хто одержував будівельні матеріали по черзі. Вони діловито розглядали вміст фур і, судячи по обличчях, були дуже задоволені.
Будинків, які після обстрілів залишилися без даху, у Кримському майже немає. За минуле літо за допомогою міжнародних організацій вдалося відремонтувати 114 споруд, проте 94 ще треба відновлювати. Ще сім будинків навряд чи повернуться до життя з тієї причини, що зруйновані вщент, доля ще тридцяти поки що не визначена, оскільки їхні власники покинули насиджені місця ще минулої осені й не повертаються.
Найбільші обстріли Кримське пережило на початку року — 19 січня. Тоді було знищено півсела — 286 будинків. Від того дня до початку березня обстріли були постійними. Два місяці люди жили в підвалах. Село було відрізане від усього світу — з одного боку дорога прострілювалася бойовиками, з другого — сполучення було порушено через погану дорогу. Нею могла рухатися тільки важка військова техніка. Військові й допомогли вивозити людей у безпечне місце, доставляли хліб-воду тим, хто залишився, і ділилися з ними медикаментами, кого могли — рятували. Під час обстрілів загинуло двоє селян і п’ятеро було поранено, троє померли від серцевих нападів. Помирали прямо в підвалах, де ховалися, — не витримувало серце. І це були зовсім не старі люди. До початку бойових дій у Кримському проживало 1200 жителів. Зараз їх залишилася половина, а в найважчі часи — лише до 200 осіб.
Статус прифронтового населеного пункту докорінно змінив долю Кримського. Колись цілком благополучне село через війну втратило своє головне джерело життя — землю. Ще на початку минулого року тут було майже 7,6 тисячі оранки, які обробляли три великі фермерські господарства. Але війна забрала її. Частина землі залишилася на окупованій території, частина відійшла під лінію розмежування, багато полів заміновано. Про ведення сільгоспробіт не може бути й мови. Збитків селяни зазнають величезних. Але якось пристосовуються жити і у таких умовах. Виживають за рахунок пенсій і домашнього господарства. Щоправда, корів на приватних подвір’ях залишилося до ста голів — утричі менше, ніж раніше. Заготовити сіно не вдалося через воєнні дії, паї люди не одержують, тому багато хто налаштований на зиму корів не залишати. Або продати, або забити на м’ясо.

Страх забути неможливо

— Я залишилася в селі через стареньких батьків — батькові 84 роки, а мамі 80, — розповідає Олена Здорова. — А діти мої та онуки виїхали. Живу на тому боці села, що ближче до Сокольників, де стоять бойовики. Коли 19 січня почався артобстріл, ми спустилися в підвал, а коли вийшли звідти... «Град» розбив мій будинок. Два снаряди потрапило прямо в хату, три — в господарські приміщення. Ще три вибухнули перед будинком, ще три — в городі. Це були і «Гради», і «Тюльпани», і «Смерчі». По нас били з шести до одинадцятої ранку — п’ять годин! — і у цьому обстрілі не було перерв. Я лежала в льосі, у мене лопнула барабанна перетинка у вусі й текла кров. Я спочатку рахувала постріли, а потім уже втратила лік. Коли стихло, ризикнули вийти з підвалу. Боже ж ти мій! Усе зруйновано! Сусіда свого з-під уламків ледь живого дістали. Згодом він пішов в армію воювати проти цих бандитів. На вулицях Жовтневій, Садовій і Леніна жодного вцілілого будинку не залишилося. Ми два місяці жили під обстрілами. Всю зиму мешкали з батьками в льосі. Не було ні світла, ні води. Якось ми з батьком взяли возика з ємностями і пішли набрати води до криниці. Тільки-но підійшли до колодязя, почали воду набирати — почав бити «Град». Боялася не за себе, а за 84-річного батька. Це не передати... Він каже мені: «Пережив Курську дугу, а це не переживу». Хіба таке забудеться?
— Коли почалися сильні обстріли, хазяїн ферми виїхав і кинув тварин напризволяще. Залишилися свині, барани, — розповідає заступник керівника Кримської військово-цивільної адміністрації Наталя Чехачова. — Деяких піймали й забрали наші жителі. Але переважно тварини просто загинули. Здебільшого це були поросята і ягнята. До сотні голів. Навесні довелося викликати МНС і санепідслужбу, забирати останки тварин, проводити санепідемобробку території ферми, скотомогильника.

Керівник ВЦА: «Треба вірити і працювати»

Можна сказати, що Кримському пощастило з керівником військово-цивільної адміністрації. Володимир Дерев’янко не тільки знає, як треба повертати село до життя, а й робить це на основі створюваної ним системи.
— Питання некерованості ситуації полягає в тому, що люди просто не знають, як працювати, у тому числі й з інвестиційними коштами, — вважає він. — Скажімо, приїздять до нас представники «Луганськгазу» і вимагають у жителів заплатити борги з листопада минулого року. Тобто за той час, коли село перебувало під обстрілами, газопровід був перебитий і газ ішов у повітря. Тепер населення має покривати збитки? Зібрав газовиків і представників сільської громади, почали радитися. Дійшли згоди, що ці борги повинні бути списані спеціальним розпорядженням. Але для цього необхідна воля керівника обласної ВЦА і голови ПАТ «Луганськгаз». Якщо все залишити без змін, може виникнути ситуація, за якої газовики та енергетики почнуть узимку відключати газ і світло.
Сьогодні Володимир Дерев’янко створює команду, яка розроблятиме програму з розв’язання проблем села і ліквідації наслідків воєнних дій. 
Йдеться про відновлення доріг, водопостачання, освітлення, будинків комунальної власності. Коли буде така програма, тоді можна розраховувати і на інвестиції, оскільки стане зрозуміло, скільки коштів потрібно вкласти і які конкретні роботи варто виконати.
— Взяти, наприклад, дороги, — розмірковує Дерев’янко. — Нашими прифронтовими дорогами ніхто, крім військових, після першого осіннього дощу проїхати не зможе. Поїздки в Лисичанськ і Сєверодонецьк перетворюються ледве не на подвиги. Звертався по допомогу до автошляховиків, але вони знизують плечима — і грошей немає, і вартість ремонту не можуть визначити. На перший погляд, здається, що виходу немає. Але якщо мати чітку програму й звернутися з нею до міжнародних інвестиційних організацій, то проблема може бути вирішена. Або взяти водопостачання. Система не працює з листопада минулого року. Підстанцію, через яку подавали воду в наше село, розбили під час бойових дій. Сьогодні підприємство «Луганськвода» розділилося. Частина залишилася на окупованій території, а на підконтрольній Україні створено підприємство «Попаснавода». Але підстанцію в Кримському до цієї структури не вписали. Як вирішувати цю проблему? На цьому етапі використовуватимемо свердловини, будуватимемо резервуар для води приблизно на 100 тонн, щоб вистачало на добу, і паралельно домагатимемося нормального водопостачання.
Керівником ВЦА Володимир Дерев’янко працює лише два місяці. Зважаючи на все, на прикладі Кримського він хоче довести, що добре продуманий підхід до розв’язання проблем села, об’єднання громади єдиною метою допоможуть привернути увагу тих, хто захоче допомогти прифронтовому Кримському. У тому числі й інвестиціями.

Луганська область.

 

 

Розбитий дитячий садок уже заріс травою.

 

Фото автора.