Із досьє «Голосу України»
Доктор історичних наук, професор кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Євген Луняк народився 1977 року в Дніпродзержинську Дніпропетровської області. У березні 2014-го відомого історика-викладача мобілізували як старшого лейтенанта «на 10 днів». Та у зв’язку з подіями в Криму, на Донбасі офіцер у складі 1-ї танкової бригади кілька місяців проходив справжню військову підготовку, чотири місяці був на передовій у Пісках. Наш кореспондент попросив співрозмовника поділитися враженнями про пережите, побачене.
— Як ви, гуманітарій, опинилися серед танкістів?
— Після появи «зелених чоловічків» у Криму в лютому 2014-го і «десанту» з російських депутатів у Севастополі, зрозумів, що починається війна. Пішов до військкомату й повідомив про свою готовність стати до лав Збройних Сил України. Незабаром мене викликали на військові збори, і я опинився в армії. Призначили замполітом танкової роти, хоча доти мав про танки уявлення хіба що як історик.
— Що робили на передовій?
— На війну ми потрапили раптово. Наприкінці вересня повідомили, що відправляють у Харківську область під Чугуїв. Нас із танками завантажили на ешелон, і через два дні ми з товаришами опинилися на станції Чаплино, на межі Дніпропетровської і Донецької областей. Тут стало очевидно, що вирушаємо в бік Донецька, але куди саме, тоді не знали. Втім, уже за три дні наш перший взвод вступив у бій за Донецький аеропорт, з’явилися перші поранені, а 4 жовтня 2014 року втратили одразу трьох наших побратимів.
14 жовтня 2014-го в Пісках під час жахливого мінометного обстрілу отримав смертельне поранення мій близький товариш капітан Володимир Іванович Тітарчук (1968—2014), відомий під позивним «Теща». Він помер за три дні, 17 жовтня, у Дніпропетровську. 14 жовтня — це день Покрови, велике християнське свято. Неприятелі несподівано атакували нас саме цього дня, цікаво, що більшість з них показово пишаються тим, що є православними вірянами. Яке блюзнірство називати себе християнами й нести смерть своїм одновірцям у цей святковий день.
Як відомо, віднині 14 жовтня, давнє козацьке свято Покрови, стало ще й Днем захисника України. Для мене, як і для багатьох інших, це буде свято із сльозами на очах.
— Чим «ваша» війна відрізняється від тих, про які писали у своїх працях про козацтво?
— Офіційно в Україні війни немає. Є АТО — антитерористична операція. Однак всім очевидно, що АТО, як сором’язливо називає наша влада, -це справжня війна з іноземним загарбником. Не можуть бути терористи з танками, гарматами, «Градами». Все це — професійна армія. Коли є постійне збройне протистояння двох держав — це традиційно називається війною. Ця неоголошена війна принесла багато горя в тисячі українських (і російських) родин. Однак найбільше страждає від неї місцеве населення. Руйнуються міста і села Донбасу, гинуть мирні мешканці. Нормальне життя в зоні бойових дій неможливе. У той же час за якихось 20—30 км від лінії фронту продовжується абсолютно мирне життя, де, здається, нічого не нагадує про жахливу війну, що вирує неподалік. Це сприйняти дуже складно.
— Які моменти найбільше закарбувалися у вашій свідомості?
— Людська психіка побудована так, що найбільше запам’ятовуються біль, страх, адже саме на цьому побудовано інстинкт самозбереження. Дуже запам’ятався момент, коли я опинився під мінометним обстрілом на відкритій місцевості. Намагався тоді якнайшвидше залишити зону обстрілу й доводилося миттєво стрибати в ями та канави, ховатися за укриття з підльотом кожної міни. Однак не знав тих небезпек, які чекали на моїх товаришів у Донецькому аеропорту. Їх часто називають танкістами-кіборгами. Вони творили справжні дива. Особливо хочу відзначити командира нашої роти капітана Олексія Вікторовича Лисиченка. Він справжній кадровий офіцер і дуже чуйна людина, за нього ми були готові піти і в огонь, і в воду. Беріг нас, але за потреби першим ішов у бій. Під час одного з обстрілів отримав серйозне поранення, але після лікування знову повернувся на службу.
Справжньою легендою став комбат з позивним «Адам». Багато добрих слів можна сказати про замкомбрига «Тополя», який безпосередньо керував обороною Донецького аеропорту й отримав важке поранення. З великою повагою ми ставилися до комбрига 93-ї бригади, до якої була прикомандирована наша рота, полковника Олега Михайловича Мікаца. Нещодавно йому присвоїли звання генерал-майора. Дуже радий за нього і вважаю, що це заслужено. Це справжній бойовий генерал. Але, звичайно, перелік всіх достойних командирів навести неможливо. Ці люди є представниками військової еліти наших днів.
Однак справжнім героєм війни є рядовий солдат, адже саме він виносить на своїх плечах всі тяготи служби й виборює перемогу.
— Багато хто з війни повертається «не таким». Це так?
— Звичайно, війна змінює світогляд людини. Адже на війні, як ніколи, пізнаєш цінність життя. Там, на війні, стосунки між людьми є простішими та чистішими. Процес повернення до мирного життя для багатьох виявляється дуже складним, а всі життєві проблеми виглядають такими дріб’язковими й безглуздими.
Один з моїх знайомих, відвоювавши кілька місяців під Луганськом, після демобілізації не зміг знову пристосуватися до реалій звичного повсякдення і через місяць попросився знову до армії. У багатьох є образа на молодих здорових хлопців, які «відкосили» від мобілізації, коли вони захищали країну на фронті. Виправдання здоров’ям або сімейністю виглядають непереконливо. Адже майже кожен з атошників міг би, за бажання, знайти причину, щоб не потрапити на фронт, але не зробив цього, розуміючи, що має захищати свою Батьківщину, свій народ, якому він присягав.
Війна накладає свій відбиток на все життя. Багато з фронтовиків мають поранення, контузії, загострення хронічних хвороб, але практично всі мають травмовану душу. Їм дуже важко, вони не відчувають тієї підтримки, до якої звикли на передовій. Їм сняться погані сни й згадуються жахіття війни. Дехто заливає свою тугу алкоголем, у багатьох виникли проблеми в сім’ї. Декілька з моїх знайомих після АТО розлучилися чи перебувають на межі розлучення із своїми жінками. Герої АТО потребують соціальної адаптації, але ними практично ніхто не опікується. Є оголошення про юридичні чи психологічні консультації для учасників АТО, однак фронтовики рідко звертаються по допомогу, не бажаючи проявляти свою слабкість, привертати до себе увагу, а суспільству до їхніх проблем майже байдуже.
— Чи змінила війна пріоритети у ваших історичних студіях?
— Звичайно, хочу завершити книгу про війну, яку вирішив назвати «Сповідь частково мобілізованого: гібридного солдата гібридної війни». Що ж стосується науки, для мене давно стала цікавою наша історія козацької доби.
Після знайомства з козаками сучасності цей інтерес тільки підсилився. Наша історія доводить, що Україна була сильною в часи єдності, а розбрат призводив до руїни. Те, що відбулося в Криму і на Донбасі, виявило великий брак патріотизму в цих регіонах нашої держави і здатність значної частини населення до легкого сприйняття іншої державності. Сьогодні, як ніколи, є важливою і необхідною ідея національної консолідації українського суспільства навколо захисту своєї Батьківщини й боротьби за відновлення суверенітету та територіальної цілісності нашої держави.
Розмовляв Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігівська область.
Фото з архіву Є. Луняка.
