Що стоїть за словом «захисник»? Яким змістом воно наповнене?.. Промовляючи його, багато хто одразу уявляє собі отакого мускулистого атлета грізного вигляду. Але в зоні АТО, на передовій, переконуєшся: сьогоднішні захисники України — це здебільшого звичайні хлопці, у багатьох з яких до призову на військову службу були цілком мирні професії. Колишній, суто «цивільний» устрій життя молодих людей, що одягли військову форму, зовсім не заважає їм, однак, виконувати обов’язок сумлінно, із честю, і справлятися зі службовими обов’язками на незмінно високому рівні. Про дім, про коханих і близьких людей, що залишилися в їхніх містах, про роботу, яку виконували до призову, захисники країни теж не забувають, охоче діляться дорогими серцю спогадами...
33-річного рядового Сергія Бруся (на знімку) до Збройних Сил було призвано з Нової Одеси, що в Миколаївській області. Ми зустрілися із солдатом на опорному пункті, розташованому на передовій, неподалік від Донецька. Незважаючи на нинішнє затишшя, у пам’яті бійців ще свіжі нещодавні бойові зіткнення. Адже служба у підрозділі спецназу, яку доблесно несе мій співрозмовник, аж ніяк не налаштовує на безтурботність. Тут завжди треба бути мобілізованим, зібраним, готовим у разі нападу супротивника дати негайну відсіч.
Військова спеціальність Сергія — кулеметник. А до призову він трудився в харчовій промисловості.
— У мене завжди були «смачні» професії, — розповідає про себе солдат напівжартома. — Кілька років працював у Миколаєві пекарем на хлібозаводі. Ну а коли хлібозавод закрився, влаштувався на «Сандору» укладальником готової продукції.
— Напевно, на соки дивитися тепер не можеш, після тривалого стажу? — цікавлюся в бійця.
— Аж ніяк? Випив би зараз із задоволенням стаканчик будь-якого соку — виноградного, апельсинового, томатного. Після служби теж, найімовірніше, повернуся на завод. Тож нехай друзі, з якими колись працював, чекають на мене, не забувають. Будемо й далі соки виготовляти!
За плечем у Сергія на ремені — масивний кулемет РПК, з яким не розстається ні на хвилину: така реальність служби на передовій. А ще постійний супутник солдата — мобільний телефон, який у хвилини відпочинку приносить новини з рідного дому.
— Домашні телефонують часто?
— Звичайно. Дочка Маргарита, їй два роки, щоразу запитує: «Тату, а коли ти повернешся?» Кажу їй: «Донечко, навесні повернуся, або у відпустку приїду, почекай. Тато тебе любить». Батьки дзвонять, хвилюються.
Дружина Ганна переживає.
— Скучили?
— Звичайно. Хочеться побачити рідних, зустрітися. Я за час служби дещо забув, який вигляд дружина має. Поки що можу тільки в Інтернеті на неї подивитися, на фотографіях.
Користуючись нагодою, солдат передає привіт родині:
— Ганнусю, зайчику, повернемося. І доцю цілую. Усе буде добре. У травні відсвяткуємо повернення.
На військовій службі Сергій не новачок. 2001 року відслужив строкову в прикордонних військах, був тоді зв’язківцем. Але армія попередніх років, за його переконанням, не витримує жодного порівняння з нинішніми Збройними Силами країни...
— А в чому різниця армії сьогоднішньої від тієї, що була раніше?
— Тут зараз усе зовсім інакше, справжнє. І дружба теж справжня. Усе робимо разом. Їсти разом готуємо, паливо на зиму заготовлюємо, транспорт у тил разом відправляємо. Припустімо, сьогодні моя черга чергувати на кухні, і мені допомагали. Я хоч і сам готувати колись умів, але тут у друзів встиг чимало чого нового навчитися. Без армії вже не уявляю свого життя.
Владислав ЛЕОШКО, із зони АТО.
Фото автора.
