Путін — не Росія, Росія — не путін. Поки живе путін — мертва Росія. Думай головою, а не путіним... Схожими висловлюваннями росіяни діляться у світових соцмережах щодня. Щоб усі знали: є інша Росія. Адже те, за що боровся ВВП і мріяли «кримнашисти», здійснилося: боротьба за «руський мір» на планеті всій, схоже, входить в апофеоз. Уже росжеки й подібні контори влада зобов’язала забезпечити... «доступ посильних у багатоквартирні будинки для вручення повісток під час мобілізації» — без сумніву, в засекречену відпустку до Сирії або України. Але коли товариш путін ляже валетом у мавзолей, матері загиблих «зелених увічливих» ох як закричать: за що ж воювали!? Звичайно, будь-яка війна закінчується. А щоб мир виявився кращий, треба не тільки мріяти.

 

 

Олена ТАРДАСОВА-ЮН (Новосибірськ, педагог, автор проекту «Педагогіка Краси»):


— ЕСЕ ПРО ТИХ, ХТО СЬОГОДНІ ВВАЖАЄ СЕБЕ господарЯми РОСІЇ ТА ЖИТТЯ.


Вас розпирає від грошей і влади, які ви нагребли, користуючись довірливістю й терпінням народу. Хочеться запитати, а в чому радість? Чого вам це додало? Щастя, розуму, любові. Що істинного і справжнього з’явилося у вас, крім печії, відрижки й нездатності відчути прості, але вічні людські почуття?


Ви відгородилися від народу високими парканами, а народ викреслив вас зі свого життя, вивергнув зі свого середовища. Паркани, коли ви отямитеся, можна буде й зламати, а прихильність і довіру народу як повернути?
Ви відібрали медицину — народ повернувся до старих добрих традицій знахарства.


Ви відібрали в нього освіту, він зайнявся самоосвітою. Неухильно зростає число батьків, що взяли на себе цілковиту відповідальність за виховання та освіту своїх дітей на себе. Так, у відсотковому відношенні таких людей поки що небагато, але важлива тенденція, а вона показує зростання в геометричній прогресії.


Ви створили нелюдську, тупу, безглузду й нещадну держсистему, а народ виходить із цієї гри. Нас, таких, що грають за своїми правилами і не перетинаються з державною машиною на жодних шляхах, стає дедалі більше.


Ви навіть пішли на моторошну, крайню низькість, розв’язали війну з найближчим, найбільш братнім і рідним до такого пекучого болю народом, що його лихо затьмарило всі наші біди, на що й був ваш розрахунок. І тут ви досягли небувалих успіхів і вбили двох зайців: розділили росіян з українцями, поляризували до крайності російське суспільство, зробили ворогами друзів, родичів, коханих. Одне в мене до вас запитання, за що ви так люто Росію й людей узагалі ненавидите, яке в тім задоволення, адже, підірвавши уми, ви тепер готові планету підірвати. Що це, всепоглинаюча злість і ненависть, що затьмарила ваші розум і серце?


У нас немає ні громадських демократичних інститутів, ні виборних, ні слідчих органів, немає судів, немає культури, освіти, науки, виробництва. Країна розклалася на атоми зсередини. Є тільки нацлідер і його нелюдська машина з придушення особистості. Він думає, що за допомогою воєнізованої системи, що отупляє, зможе у своїх малюсіньких кулачках Росію втримати і внутрішньому бродінню, і зовнішнім загрозам протистояти.


У Росії, як і в усі минулі часи, нині є тільки два союзники: РОЗУМ і СЕРЦЕ. І якщо ці два союзники нині не об’єднаються і не з’явиться в їхніх глибинах план із порятунку, батьківщина наша може зникнути назавжди.


От візьмімо ми вас, благо, що ви нечисленні, кілька сотень, від сили — тисяч, загородимо стіною, вже фізичною, від себе, з усіма вашими мішками грошей, нерухомістю і рухомістю, літаками, танками, ракетами. В ідеалі, звичайно, спровадити вас на якийсь ненаселений райський острів. І в цій чудовій банці зі скорпіонами побажаємо вам довгого й ситого життя, але, боюся, побажання наше не збудеться. А ТИМ З ВАС, ХТО МЕНЕ ПОЧУЄ, Я РАДЖУ, ПОКИ НЕ ПІЗНО, ПОВЕРНІТЬСЯ ДО ЛАВ НАРОДУ, З ЯКОГО ВИ РОДОМ.


Російський бунт, безглуздий і нещадний, він близько, і всім своїм гнилим нутром ви це відчуваєте й навіть думаєте, що ви до нього готові, але, боюся, все буде не так, як вам уявляється, ой, не так, хлопці!!!


Ольга БАГРІЙ (Володимир, безробітна):


— Чи використовує російська влада психотропну зброю для підпорядкування народу пропаганді? Упродовж мого життя щодня зустрічалася з тим, що в кожного росіянина є свій неприємний йому тип нації. Я пам’ятаю ці суперечки на тему «хто гірше: вірмени, грузини, азербайджанці, чеченці»... До того ж точка зору підтверджувалася фактами особистого спілкування. До речі, я, певною мірою, така сама. Але водночас у росіян відсутня національна гордість, яка для багатьох народів є рушійною силою культури і прогресу. Тому й відчуття самотності особистої, бажання бути в більшості, щоб захиститися від тих, хто на нас не схожий. Я це до того, що в нас така ментальність вироблена століттями та ще й відшліфована страхом перед державою, яка, незалежно від Конституції, може зробити з тобою все, що захоче. Нашим ЗМІ залишається тільки нагадувати нам про національних ворогів і караючу машину держави: натискати на ті кнопки, які в нас є у свідомості. Більше за це нічого не потрібно. Жодних матеріальних витрат. Ми всі — часточки колективного несвідомого, якщо спростити кожну особистість до примітивізму. Це — величезне поле для маніпуляцій, які можна використовувати як для допомоги людині, так і для її підпорядкування системі. Як то кажуть, дешево й сердито.


В’ячеслав ФЕРАПОШКІН (Сасово Рязанcької області — Москва, правозахисник):


— Понесло, не награвся у війнушку в дитинстві чи що, Вово. Не встигає одна війна закінчитися, в іншу вступаємо. Очевидно, грошей Росії подіти нема куди, заощадили на садках, лікарнях, школах чимало.


Віталій ІВАНЧЕНКО (Таганрог Ростовської області, програміст):


— Мої уявлення про російський «патріотизмі» якось не дуже збігаються з уявленнями більшості. Я на 50 відсотків таки українець. Живу за 20 хвилин їзди на машині від російсько-українського кордону. Мій дідусь по батьківській лінії — з Полтави та й бабуся також із села під Таганрогом, населеного етнічними українцями. У школі в 70 відсотків моїх однокласників були українські прізвища. До того, як усе це почалося, я якось і не замислювався, хто росіянин, а хто українець. Любив анекдоти про хохлів і москалів, але навіть у страшному сні не міг уявити, що доживу до часів, коли за мотивами цих анекдотів мені показуватимуть випуски новин (бандерівці, криваві хлопчики...).


Поряд із цвинтарем, де похований мій дід, розташований військовий аеродром, з якого весь минулий рік «кудись» злітали літаки — літати раптом різко перестали приблизно після збитого Боїнга та Мінських угод. З урахуванням того, що раніше звук літаків над містом можна було почути від сили раз на півроку, а після початку війни були періоди, коли вони злітали мало не кожні 15 хвилин — здогадатися, куди й навіщо вони літали, неважко. Літаки — вантажні. Перекладаю: практично з могили мого діда злітали літаки як мінімум для того, щоб доправити вантажі для терористів, а то й самих терористів на Батьківщину мого діда. Як Ви думаєте, що я при цьому відчував і як до цього ставився? Мабуть, для мене особисто це стало останньою краплею, після якої я перестав бути патріотом Росії й таки став почуватися бандерівцем в еміграції. До цього не почувався десь на осі «росіяни—українці» — такого поділу для мене просто не існувало. У якийсь момент ця вісь виникла в моєму житті і я зрозумів, що не можу від усього цього абстрагуватися. Довелося обирати між стороною, до якої я належу через громадянство й національність матері, і стороною, до якої я належу через національність батька. З огляду на те, що за одну зі сторін мені соромно, — вибір вийшов простий: я самовизначився як українець — отже, українці на самовизначення право таки мають за фактом цього самовизначення.


У моєї країни справді були в Україні геополітичні інтереси, які не корелювали з темою Майдану, а я на той момент уважав себе патріотом... Але, зрештою, це ваш вибір, як жити. Однак просто дотримуватися своїх геополітичних інтересів у регіоні й відтискати шматок території в народу, який називаєш «братнім», а потім улаштовувати війну в іншій частині — це вже за межею добра і зла.


Через кілька місяців після Майдану почався «кримнаш», а потім Донбас, і моє ставлення до цьому різко змінилося. Було відчуття якогось позамежного сорому за свою країну й народ, якогось нереального божевілля й бажання провалитися крізь землю й не бачити цього. Це межа, за яку не можна переходити. Війна між Росією та Україною — це щось протиприродне. Це ненормально, нездорово й так не повинно бути. З ким завгодно з якого завгодно приводу — але війні Росії з Україною не може бути виправдань. Я бачу війну не між народами, а між двома державами.


Так, стосунки між багатьма друзями з Росії та України зіпсувалися. Тепер, звісно, контакти між людьми затьмарені. Але затьмарені вони саме сумом через те, що відбувається, а не ненавистю народів. Це дуже важливий момент. Тож, гадаю, тільки-но зміниться політичний режим — мир між країнами настане автоматично.


Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.


Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО