Наша розмова з першим головним редактором «Голосу України» Сергієм Правденком. Видання він очолював із самого початку, з 1990 року, і до 2002-го залишався фактично його творчим татом. Перед тим мав багатий досвід роботи з пером у столичній пресі. Тричі обирався до Верховної Ради — був депутатом першого, третього і четвертого скликань. Став першим головою Комісії Верховної Ради з питань гласності та ЗМІ, членом президії Верховної Ради. Якою була парламентська газета всі ці роки, чим дихала і як жила? Ніхто не розповість краще, ніж Сергій Правденко, нинішній ректор Укртелерадіопресінституту.
— Сергію Макаровичу, яким вам запам’ятався «Голос України»?
— Хіба ж забудеш рідну дитину?! У нас завжди були гострі публікації.
— Усе-таки, повертаючись до початку, яким був старт редакції особисто для вас?
— Коли я обирався народним депутатом у своєму Самарському окрузі Дніпропетровська, на батьківщині, ще тоді подумав, що варто було б створити газету Верховної Ради. Самі судіть — влада комуністична, преса вся комуністична (за винятком деяких літературних видань, які також перебували під цензурним пресом). На всіх демократів постійно «наїжджали». Я підійшов до Володимира Івашка, тодішнього Голови Верховної Ради. Я звернувся до Володимира Антоновича зі словами про те, що вся опозиція під час засідань висловлює незадоволення пресою, а це забирає час і енергію, заважає потоковій законодавчій роботі. Тож створення свого друкованого органу на часі, як ніколи. Однак на той момент саме формувалися вибори голів комісій. Тоді ж парламентарії групувалися здебільшого за професією. Нас було 20—25 журналістів і літераторів, згуртованих у групу, яка називалася на кшталт «незалежне слово». Я балотувався на посаду голови цієї комісії і мав певні сумніви: чи варто претендувати на цю позицію і на місце головного редактора майбутньої газети одночасно. А Володимир Івашко, як досвідчений номенклатурник, дав мені таку пораду: «Треба питання, як вовка, обкласти прапорцями: будете головою комісії — легше буде створити газету, а потім вже визначитеся, яку посаду залишити».
У нас, до речі, було безліч варіантів, як саме назвати парламентську газету, але все було не те. Остаточний варіант — «Голос України» — придумав Дмитро Павличко. І так у нього це легко й просто вийшло, що ні в кого не викликало заперечень.
— Важко було відправляти в журналістське плавання лайнер «Голос України»?
— До того часу, як очолив газету Верховної Ради, я не керував навіть однією особою, крім дітей. Було досить складно починати, бо завжди відповідав тільки сам за себе. Постало питання, як набрати людей. Слава Богу, багато прийшло тих, хто знав мене по роботі в «Радянській Україні» і «Робітничій газеті». Я охоче брав їх, але з самого початку допустився кількох кадрових помилок. Не хочу називати прізвищ, але це був юрист, завідувач відділу листів, оглядач та один із заступників редактора. А десь уже за рік я остаточно переконався, що своїм вірним поплічником і першим заступником бачу Анатолія Горлова.
— Та, попри складнощі, вам вдалося зібрати міцний колектив.
— Звісно. Поступово до нас долучилися Людмила Коханець, Сергій Лавренюк, Віталій Жежера, Світлана Писаренко (тепер очолює журнал «Віче») і ще низка людей, на яких можна було покластися. Я ніколи нікого не лаяв, а, навпаки, грав на авторському самолюбстві. Казав: «Зробіть над собою надзусилля. Ви ж умієте якнайкраще». Досі пам’ятаю, як побачив у Жежері генія. На якісь роковини Переяславської ради чи ювілей великого гетьмана він подав матеріал, у якому на тому світі начебто зустрілися Богдан Хмельницький і Ярема Вишневецький. І між ними відбувається такий діалог: «Ну, що, Яремо? Допомогли тобі твої ляхи?», а той відповідає: «А тобі твої москалі?». Це геніально! У двох рядочках відповіді на питання, актуальні для багатьох епох. У нас була творча атмосфера, смілива й гостра газета. Наклад доходив до мільйона. А творчих людей треба заохочувати добрим словом.
— Що побажаєте тим, хто працює в «Голосі України» з перших днів, і нинішньому колективу редакції?
— «Старим» хочу побажати, щоб вони і далі друкували свої найкращі статті на шпальтах «Голосу України» й цим задавали тон молоді. Нині багато видань бояться критикувати владу, а особливо ті, які залежать від державного бюджету. Але не розумію, чому не можна робити простіше: систематично давати розповіді про життя простої сільської вчительки, медсестри, тракториста, працівника сільради — скільки вони отримують, скільки трудяться і як ділять зароблені копійки. Не треба робити жодних висновків у таких матеріалах, нікого критикувати. Люди самі все зрозуміють. А читачі спершу дивувалися, що в одній газеті можна прочитати думки і демократа, і більшовика. Цим ми були кращі за будь-яке партійне чи олігархічне видання. Цим видання відзначається й нині. Не лізти людям в очі зі своєю пропагандою, а писати для людей, здатних мислити, аналізувати.
Розмову вела Леся ВИСОЧАНСЬКА.
Жовтень 1994 року. Сергій Правденко (ліворуч) та Леонід Кравчук у редакції газети «Голос України».
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
