Сьогодні минає 25 років від дня заснування газети «Голос України»
З такої нагоди сам Бог велів — згадувати. Але дивна річ: ці спогади трохи боязно виносити на публіку, навіть у ближньому колі, можливо, через те, що той час, коли починалася наша газета, був для кожного з нас інтимно особливий, тепер уже неповторний і неймовірний, і настільки милий серцю, що його не хочеться ненароком сполохати.
Варто нагадати: це був час віри в чудові ілюзії, що здавалися досяжними вже завтра. Час, що вже не повториться — коли телерадіотрансляції з сесійної зали Верховної Ради можна було порівняти за популярністю з трансляціями футбольних матчів, з тією різницею, що аудиторія політичних дебатів була набагато ширшою, ніж аудиторія футбольних уболівальників. Сказане з трибуни слово тоді ще не розходилося з очікуваним смислом. Ще не будучи журналістами «Голосу...», ми слухали виступи народного депутата Сергія Правденка, нашого майбутнього головного редактора, його баритон був переконливим та надійним, і ми ще не знали, що колись опинимося всі разом в одних стінах...
Тепер уже важко уявити той інформаційний простір, у якому виник «Голос України» — коли загальноукраїнські газети й телеканали можна було перерахувати на пальцях однієї руки. І жодна офіційна газета не могла вийти без дозволу ЦК партії. Ми стали першим винятком. Здавалось, що може цей паперовий криголам? Але саме він почав ламати кригу системи, кригу старих оманливих уявлень. «Голос...» було задумано як щось таке, чого перед тим ще не було в Україні: свої корпункти майже в усіх столицях республік Союзу й за кордоном, аж до Лондона. А в редакції — відділи, які раніше нікому й не снилися: історії, екології, міжнародного життя! Тобто все, як має бути в поважній газеті суверенної держави — хоч самої суверенної держави ще не існувало.
Не дивно, що людей сюди відбирали — як на Ноїв ковчег, де, як відомо, екіпаж складався тільки з праведників. Як на нинішній погляд — може, й наївно, але на ті часи — серйозно. Перед тим, як іти на співбесіду з керівництвом, автор цих рядків порадився зі знайомими хлопцями, які вже пройшли відбір, і були «там». Вони застерігали: «Ти, про всяк випадок, не кажи, що двічі жонатий, бо — мало що...». Їй-Богу, це не здавалося смішним. Навпаки, в тім світилась надія на те, що інколи таки можливо почати життя спочатку — красиво і правильно.
Власне, окрім цієї надії, в нашому арсеналі, здається, й не було нічого особливого, якщо порівнювати з сучасними технічними можливостями. Пригадується, Правденко десь дістав кілька касетних диктофонів «Sony». Цю розкіш отримали спочатку тільки наші парламентські кореспонденти. А вони приходили з Верховної Ради, сідали за друкарські машинки (механічні, іноді електричні) й розказували неймовірні речі — про те, як зарубіжні колеги передають свої репортажі прямо з ложі преси електронною поштою. Для нас епоха комп’ютерів настала лиш через кілька років. Одначе й до того нам вдавалося робити живу й цікаву газету, якій ми зараз навіть самі трохи заздримо. Бо нинішня доба — слів нема, добре технічно оснащена, але водночас тверезіша й прагматичніша, таким поступово став і «Голос України». Ми, тодішні, не були «кращі», але явно — інші. Тут варто згадати одну деталь, яка чверть віку тому не звертала на себе уваги, а тепер видається важливою ознакою епохи. Журналіст зовсім не зобов’язаний бути поетом, цей талант, може, навіть зайвий для газетяра. Однак у тому старому штаті нашої газети було якраз багато поетів. Можливо, все нове в світі народжується «з нічого», як вірш — і це притягувало людей в редакцію «Голосу...». Принаймні факти свідчать про це. Юним поетом-початківцем прийшов сюди Сергій Лавренюк, нинішній парламентський кореспондент. Поетеса Наталя Дзюбенко очолювала відділ історії. Вірші писали Анатолій Солонський (завідувач кормережі), Євген Українець (заступник відповідального секретаря), Василь Бабух (чернівецький власкор), Юрко Доценко (донецький власкор), Сергій Борисенко (економічний оглядач), Сашко Михайлюта (запорізький власкор), Віктор Хоменко (кримський власкор), Володимир Королюк (парламентський відділ). Не менше знайдеться й тих добрих оповідачів, аналітиків або публіцистів, кому було затісно в рамках щоденної журналістики, й вони видавали книжки, розраховані на довший вік. Ось ці люди: Сергій Правденко (редактор), Анатолій Горлов (редактор), Леонід Бровченко, Віталій Суддя, Борис Сидоренко (заступники редактора), Богдан Берекета (волинський власкор), Людмила Коханець, Анатолій Карась, Анатолій Бень, Юліана Шевчук (парламентські кореспонденти), Сергій Павленко (чернігівський власкор, відомий історик), Олександр Клименко (фотокор)... простіть, якщо когось забув! Але, здається, головне сказано: все починалося так, як починається поема, а про прозу поговоримо якось іншим разом...
На знімку: одинадцять співробітників «Голосу України», які працюють в редакції з 1991 року (зліва направо): Олександр Клименко, Людмила Опанасенко, Сергій Лавренюк, Віталій Жежера, Наталія Пахолок, Марина Кривда (верхній ряд), Анастасія Сироткіна, Галина Каблак, Анатолій Горлов, Віталій Суддя (із першим номером газети), Сергій Ковальчук. Кожен із них тримає газету з різними шрифтовими зображеннями назви, під якими свого часу друкувалося видання.
