Рівно 25 років тому — 16 жовтня 1990 року — Верховна Рада УРСР ухвалила постанову про заснування парламентської газети «Голос України». Проект постанови було внесено відразу трьома постійними комісіями Верховної Ради — з питань гласності та засобів масової інформації, у питаннях законодавства і законності та з питань народної освіти і культури. Необхідність ухвалення цього рішення була продиктована тим, що на той час уже розпочалася передплата на нове видання, але робилося це лише на основі Постанови Президії Верховної Ради УРСР від 3 серпня 1990 року «Про друкований орган Верховної Ради УРСР». Тож це рішення потрібно було підтвердити на законодавчому рівні.

Цікаво, що на розгляд було винесено проект постанови про газету як орган Верховної Ради, проте більшість народних депутатів погодилися із пропозицію народного депутата редактора газети «Радянська Україна» Володимира Стадниченка, що це має бути не орган, а газета. «Ми повинні нашу нову газету назвати все-таки не органом Верховної Ради, а газетою Верховної Ради. Це повинна бути масова, демократична газета, перш за все для 33 мільйонів виборців і депутатського корпусу. Щоб вона в жодному разі не стала газетою апаратною, і я буду дуже радий, якщо в системі самої Верховної Ради не буде спеціально створеного управління по керівництву цією газетою», — наголосив він.
Водночас лунали пропозиції не створювати нову газету, а передати парламенту один із друкованих органів ЦК КПУ. «Чому б один із цих органів, наприклад, «Радянську Україну», не передати Верховній Раді, назвавши його так, як тут сказано, «Голос України», — запитувала народний депутат від Одещини Світлана Остроущенко.
Однак ця ідея підтримки не здобула. «Хочу поділитися досвідом щодо пропозиції перетворити партійну газету на газету Верховної Ради. У Львові ми билися над цим питанням декілька місяців, але жодного кроку так і не зробили. Компартія своїх газет не віддає, і ми заведемо цю справу в глухий кут. Тому потрібно створювати свою незалежну самостійну газету Верховної Ради України», — наголосив народний депутат Ігор Гринів.
А народний депутат Юрій Мазур, який у 1990 році також очолював одеську обласну газету «Знамя коммунизма», зауважив, що саме тоді ЦК КПУ ухвалив одностороннє рішення, за яким з 1 січня 1991 року газети «Радянська Україна» та «Правда Украины», що також значилися як органи Верховної Ради, будуть лише партійними органами. Тож це вказувало на небажання партії ділитися своїм медійним ресурсом із парламентом, де вже існувала потужна опозиція.
До речі, саме на необхідності утворення принципово нової газети наголошували й деякі чільні представники Компартії. Наприклад, народний депутат та перший секретар Ялтинського міськкому КПУ Микола Спис переконував: якщо нова газета буде творитися на основі якогось старого колективу, то нічого доброго не вийде, бо в цього колективу за десятиріччя склалися свої підходи та свій стиль роботи. «Вони мимоволі будуть слідувати тим стереотипам і тому політичному напряму, який вели до цього. Та й досвід доводить, що нового змісту в старій формі досягти досить складно», — казав він.
Зрештою, 276 народних депутатів підтримали постанову, перший пункт якої гласив: «Заснувати газету Верховної Ради Української РСР «Голос України».
Ось як про ті часи згадують тогочасні народні депутати, що підтримали утворення газети «Голос України».

Ігор ГРИНІВ, заступник голови депутатської фракції партії Блок Петра Порошенка, народний депутат першого та інших скликань, в тому числі й нинішнього:
— Тоді, на початку 1990-х, про пресу прийнято було говорити — «орган». Газета «Правда» була органом ЦВК КПРС, «Известия» — органом Кабінету Міністрів чи уряду, були органи профспілок тощо. Тобто газети були продовженням політики тієї чи іншої структури, але в принципі все замикалося на тому, що це — партійний орган. Коли утворювалась незалежна держава, ЦК КПУ втрачав вплив, а влада переносилася разом із секретарем ЦК — паном Кравчуком, а спочатку паном Івашком — сюди, на Грушевського, то виникла необхідність в утворенні газети, яка була б органом нової влади. Тоді Верховна Рада, і в цьому велика заслуга тих людей, які тоді були при керівництві, все-таки була колегіальний орган, незважаючи на те, що більшість була в комуністів. Тож опозиційна Народна Рада отримала досить багато комітетів, і не було спокуси, якщо їх більше, забрати в Народної Ради такі можливості. А нова газета насправді була таким собі майданчиком, на якому можна було опублікуватися, навіть якщо маєш інші погляди.
Що за цей час змінилося? На щастя, газети перестали бути «органами», але стали медійним бізнесом. Але в газети завжди є свій читач, є люди, які хочуть читати газети. Хоча конкурувати, коли хтось із якоюсь метою роздає величезну кількість газет безплатно, важко. Бо такі безплатні газети означають, що комусь щось потрібно, адже гроші нізвідки не беруться. Колись я пробував у цьому розібратися і зрозумів: ці ЗМІ використовують для захисту свого бізнесу. Тому, на мою думку, парламентські газета, телеканал мають працювати надалі. Вони мають бути продовженням того майданчика, дискусії, яка відбувається у парламенті. Не у форматі парламентської дискусії як такої, а стратегічної, аналітичної дискусії. І наявність такого майданчика для дискусій — це важливо. Тож думаю, незважаючи на те, що газетам вічно передрікають якесь фатальне майбутнє, газета Верховної Ради ще довго буде потрібна.

Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат України першого та інших скликань:
— Це був той час, коли ми знали, що існують тільки органи ЦК — тоді існували «Радянська Україна», «Правда Украины», якась профспілкова газета, і люди отримували одне й те ж чтиво. Але коли Україна проголосила Декларацію про державний суверенітет, постало питання, що потрібно утворити й парламентську газету. Пам’ятаю, як з нетерпінням очікував, коли розпочнуть виходити її перші номери. Вони мені сподобалися, бо були більш-менш об’єктивні, відображали життя, міркування тодішніх депутатів. Неодноразово і я виступав там із розлогими статтями, любив їх писати, і, як правило, ніхто мені в цьому не відмовляв. Дуже добре пам’ятаю, коли Сергія Правденка обрали першим редактором «Голосу України», і я виступав із трибуни і сказав: «Раз обрали Правденка головним редактором, то в газеті має бути одна лише правда». До речі, тоді точилася дискусія, яка триває і по нинішній день, щодо ряду газет і цієї газети — виходити державною українською мовою чи двома мовами. Я як «український буржуазний націоналіст», безумовно, вважав, що газета має виходити однією мовою. Лунали заперечення, що її мають читати в різних регіонах, а я казав, що в Україні немає людей, які б не розуміли української мови. Є люди, які не говорять, бояться чи соромляться, але розуміють всі. 
Я щодня купую «Голос України» в кіосках. Можливо, газета як офіційний орган дещо перенавантажена офіційними матеріалами та висловлюваннями офіційних точок зору, а люди більше беруть газети для того, щоб прочитати якусь легшу новину. «Голос України» має бути розрахований більше на офіційних осіб — вона лежить у сільрадах, хтось зайде і прогляне й таку газету.

Фото з архіву «Голосу України».