У 2015 році виповнилося 20 літ із моменту оголошення Всесвітньою організацією охорони здоров’я епідемії туберкульозу в Україні. Але тільки у вересні поточного року Міністерство охорони здоров’я України створило Міжвідомчу робочу групу з питань забезпечення стабільної відповіді епідеміям туберкульозу і ВІЛ/СНІД. Водночас назва цієї робочої групи отримала таке розширення: «під час фінансування програм Глобального фонду та після їх завершення», що викликає деякі застереження.
Відомо, що гранти Глобального фонду надаються тільки на підтримку національних програм із боротьби з туберкульозом та іншими соціально небезпечними хворобами, а не замінюють їх відсутність. У середовищі зацікавлених сторін план дій, який має розробити ця робоча група, отримав ще й назву «перехідного періоду». Питання: перехідного періоду від чого до чого? Перехідним він міг бути тільки в разі, якщо б відбувався перехід від грантів Глобального фонду до фінансованих державою національних програм. Але
національні програми з туберкульозу (до речі, як і з ВІЛ/СНІД) є, і їх уже налічується три (а з ВІЛ/СНІД ще більше).
Тож про перехідний період не може йтися у принципі. Тому ми можемо говорити лише про те, що зацікавлені сторони, після лише якихось 20 років (!) з моменту оголошення епідемії туберкульозу, нарешті усвідомили необхідність створення та забезпечення умов для стабільної відповіді на виклики епідемій. Чи можна досягти стабільної відповіді в зазначеній сфері за політичних і соціально-економічних умов, що склалися в Україні? Очевидно, що стабільність не може бути в стані явного загострення проблеми, а процес може бути розпочато виключно в період ремісії і забезпечено лише за умови рівноваги ситуації.
Мало кого цікавить, як його команда грала в першому таймі, хоча в підсумку матч програла. Важливий кінцевий результат. І наш прикрий висновок: свій двадцятирічний матч наша країна туберкульозу програла! У 2000 році Україна підписала Декларацію тисячоліття ООН, чим узяла на себе відповідальність за досягнення Цілей розвитку тисячоліття, однією з яких є Мета розвитку №6 «Зменшення та уповільнення поширення ВІЛ/СНІД та туберкульозу». Україна встановила для себе амбітну мету: скоротити до 2015 року кількість нових випадків туберкульозу на 42 відсотки. Зробимо розрахунок. Станом на 2000 рік у нас було 60,2 випадку захворювання на туберкульоз на 100 тисяч населення. Це означає, що до 2015-го захворюваність на туберкульоз мала скоротитися на 25,3 випадку і досягти показника в 35 випадків на 100 тисяч населення. Але цього, на жаль, не сталося!
В Україні, як і в усьому світі, працює багато міжнародних організацій (як, наприклад, Програма розвитку ООН, ВООЗ, Глобальний фонд для боротьби зі СНІД, туберкульозом і малярією та інші), спрямовуючи свою благородну діяльність на захист жителів Землі від туберкульозу, ВІЛ/СНІД та інших небезпечних захворювань. Завдяки їх діяльності на нашій планеті врятовано багато мільйонів людських життів. Упроваджуючи прогресивні методики і технології лікування, розробляючи і застосовуючи нові ефективні медичні препарати та інші засоби протидії захворюванням, ці організації роблять відчутний внесок у справу забезпечення глобального здоров’я.
Проте така діяльність не може не зіткнутися з низкою труднощів, подолати які виявляється не завжди до снаги через певні обставини. Так, наприклад, збудник туберкульозу, шляхи передачі інфекції та інші епідемічні показники видаються цілком однаковими що в Україні, що в Зімбабве. Як то кажуть, туберкульоз він і в Африці туберкульоз. Однак це твердження є досить спірним. Оцінка впливу чинників ризику на здоров’я населення, аналіз питомого впливу кожної окремої групи чинників доводять, що визначальну роль у формуванні системи здоров’я відіграє спосіб життя, на який припадає понад 50 відсотків, а також навколишнє середовище і біологічні чинники — 40, тоді як медичним чинникам тут належить менш як 10 відсотків. Туберкульоз є в чистому вигляді соціально небезпечною інфекційною хворобою. Тобто існує значна кількість політичних, соціально-економічних і людських чинників та наслідків епідемії, які на неї впливають, сприяють її постійному оновленню і які докорінним чином відрізняють Україну від Зімбабве. Тому використання міжнародних стратегій протидії туберкульозу без урахування цих особливостей, так само, як відсутність при цьому адекватної внутрішній епідемічній ситуації політичної та громадської підтримки та ефективної державної політики, найчастіше зводять зусилля медичних інтервенцій нанівець. Так, незважаючи на всі зусилля, в тому числі міжнародного співтовариства, за час епідемії туберкульозу в Україні, починаючи з 1995 року, показник захворюваності на нього тільки погіршився і на 43 відсотки перевершує доепідеміологічний рівень. Якщо в 1995 році один хворий на туберкульоз припадав на 2104 людини за чисельності населення 51,7 мільйона осіб, то в 2013-му цей показник погіршився на 631 пункт і становив пропорцію: один хворий на 1473 особи за загальної кількості населення 45,4 мільйона людей.
В Україні інструментом реалізації державної політики у сфері протидії за-хворюванню на туберкульоз традиційно є вузькоспеціалізовані медичні соціальні загальнодержавні і місцеві цільові програми, спрямовані виключно на організацію надання населенню протитуберкульозної допомоги на основі використання міжнародних стратегій СТОП ТБ і ДОТС. Однак
за сутністю своєю замість того, щоб ліквідувати причини епідемії, ці програми орієнтовані на подолання її наслідків.
А отже, на порядку денному — системний перегляд підходів до їх розробки та шляхів впровадження, зокрема і до державної політики протидії захворюванню на туберкульоз загалом.
Ось чому, з огляду на актуальні політичні, економічні, соціальні, медичні, культурні і деякі інші чинники епідемії туберкульозу в Україні, державна політика протидії захворюванню на туберкульоз не може бути успішною, якщо спрямована на подолання їх викликів виключно засобами медичного впливу, не передбачаючи в основі своїй комплексного підходу, який сприятиме усуненню докорінних соціально-економічних причин та наслідків поширення в Україні епідемії туберкульозу. Іншими словами, державна політика і державні програми протидії туберкульозу повинні бути загальнодержавними соціальними не тільки за назвою, а й за суттю своєю, в яких боротьба з туберкульозом розглядається не як система медичних заходів, а як складна комплексна політична, управлінська, економічна, соціальна, медична, гуманітарна, культурна і т. п. міжвідомча і міжсекторальна проблема, розв’язання якої тільки медичними засобами і галузевим медичним управлінням не є ефективним і, в принципі, безперспективне.
Успішне розв’язання проблеми лежить у площині створення ефективного державного управління у сфері протидії туберкульозу та іншим соціально небезпечним хворобам, яке повинно грунтуватися на розвитку горизонтальних зв’язків між різними органами державної влади та представниками громадянського суспільства.
Більше того, як свідчить міжнародний досвід, питання відповідальності суб’єктів управління за здійснення заходів первинної профілактики туберкульозу бажано впровадити в діяльність практично кожного міністерства (служби, агентства, інспекції). Водночас галузеве державне управління у сфері протидії захворюванню на туберкульоз продовжує здійснюватися виключно в рамках організації медичної профілактики, медичної та соціальної допомоги, організації санітарної освіти та виховання населення.
З цією метою пропонується визначити сфери відповідальності різних центральних органів виконавчої влади за дотримання епідемічного благополуччя населення та протидію захворюванню на туберкульоз та внести відповідні зміни та доповнення до положень про такі структури. Маємо на увазі насамперед Міністерство соціальної політики України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Міністерство молоді і спорту України, Державну міграційну службу України, Державну пенітенціарну службу України, Державну прикордонну службу України і низку інших — загалом майже 18.
Отже,
наріжним каменем сучасної державної політики протидії туберкульозу повинна стати первинна профілактика, або ж комплекс соціально-економічних заходів держави щодо поліпшення умов і способу життя, навколишнього середовища, виховання тощо.
Відомо, що профілактика — це державно-управлінська діяльність, спрямована на недопущення шкідливих впливів на здоров’я людини шляхом усунення або самого шкідливого чинника, або його дії на людину. Тому профілактика туберкульозу як різновиду соціально небезпечної хвороби є окремим напрямом загальнопрофілактичної діяльності суспільства і являє собою діяльність, спрямовану на створення умов, що виключають появу нових випадків інфікування туберкульозом, а також передбачають здійснення діяльності, спрямованої на послаблення негативного впливу цієї інфекційної хвороби на суспільство як соціальної системи загалом. За умов такого комплексного підходу профілактика у сфері запобігання поширенню туберкульозу повинна здійснюватися шляхом виявлення, усунення або нейтралізації причин і умов, що підтримують персистенцію її біологічного збудника серед представників окремих соціальних груп і широких верств населення.
Окрім цього, комплексне (багатогалузеве) залучення центральних органів виконавчої влади до подолання проблеми туберкульозу в Україні буде спрямовано на здійснення первинної профілактики туберкульозу та сприяння в організації та проведенні обов’язкових щорічних профілактичних оглядів з метою своєчасного виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз в середовищі цільових категорій населення, на які переважно спрямована діяльність того чи іншого органу влади, насамперед серед груп підвищеного ризику захворювання, шляхом інформування та надання їм відповідних соціальних послуг.
Сьогодні абсолютно очевидно, що виключно галузевий принцип протидії соціально небезпечним хворобам перешкоджає ефективному прогнозу епідемічної ситуації. Однак ґрунтовний аналіз соціально-економічних передумов і викликів, тенденцій і можливих ризиків розвитку епідемії туберкульозу та наявних для її подолання матеріальних, фінансових і людських ресурсів відсутній уже у третій поспіль державній цільовій програмі протидії захворюванню на туберкульоз.
Причина цього насамперед у тому, що експертне співтовариство в галузі протидії туберкульозу (внутрішні і міжнародні партнери) традиційно розглядає проблему у вузькому медичному ключі, не виходячи за звичні рамки вдосконалення протоколів, методик, медичних технологій. Але 9 відсотків завжди було і завжди буде менше 50 відсотків. Тобто всі спроби поліпшення епідемічної ситуації за рахунок медичних заходів багаторазово посилюються несприятливою політичною та соціально-економічною ситуацією в країні. І звинувачувати в цій вузькості поглядів міжнародні партнерські організації було б неправильно. Декларовані ними принципи і цінності, на жаль, не передбачають глибокого аналізу й оцінки причинно-наслідкових зв’язків у сфері протидії соціально небезпечним хворобам у кожній окремо з країн діяльності: стратегії діяльності таких організацій практично ідентичні для всіх країн перебування. Дякую, як то кажуть, за забезпечення технічної підтримки, активізацію змін і створення стійкого інституційного потенціалу, бо, як писав Козьма Прутков, «багато речей нам незрозумілі не тому, що наші поняття слабкі, а тому, що ці речі не входять у коло наших понять».
«Сторожовими псами» у цьому питанні повинні бути національні профільні державні та наукові установи і органи влади, неурядові організації. Саме вони зобов’язані розбурхувати громадську думку, коли успішність медичних заходів блокується відсутністю необхідної для цього державної інфраструктури і логістики, роз’яснювати, в тому числі міжнародним партнерам, необхідність координації зусиль у сфері охорони здоров’я і реформування державної політики в області протидії туберкульозу для досягнення стабільної відповіді на виклики епідемії туберкульозу та інших соціально небезпечних хвороб.
Сергій БОРТКЕВИЧ, співголова Коаліції «Зупинимо туберкульоз разом»;
Віталій РУДЕНКО, голова правління Громадського руху «Українці проти туберкульозу».
