— Володимире Олександровичу! Минув рік з того часу, як Ви востаннє розповідали «Голосу України» про своє життя, про здобутки та досягнення, про біди та сподівання. Через рік, що змінилося в Вашому життя, які думки турбують сьогодні найбільше, як працюється створеному Вами підприємству, де черпаєте сили для продовження своєї справи?
— За цей рік багато чого змінилося, і багато на що ми стали дивитися по-іншому. У своєму житті я мав і маю дуже багато друзів, гарних знайомих, партнерів по бізнесу. Але продовжую надіятися перш за все на власні сили, на допомогу та підтримку родини. Наша держава багато років сподівалася на когось — на старшого брата, на заокеанську допомогу, на манну небесну. Замість того щоб сподіватися на себе, на власний народ, на кожного громадянина. Сьогодні пожинаємо плоди такого сподівання — втратили Крим, воюємо за Донбас, просимо допомоги за рубежем. Замість того щоб закачати рукава та починати щось робити. Шкода, що не зробили цього ще чверть віку тому. Може б, мали нині іншу Україну?!
Хтось із розумних сказав, що в своєму житті кожна людина повинна посадити дерево, виростити сина, збудувати дім. А я вважаю, що ми маємо робити ці справи все своє життя. Садити дерева, вирощувати дітей, а потім — онуків, правнуків, будувати, будувати і будувати... Зупинятися просто не маємо права.
— Ви спробували різного хліба. І афганського, і просоленого морського з моряцького камбузу, і нелегкого офіцерського, і, от уже багато років, куштуєте підприємницький. Який із них гливкіший?
— Я виріс у степовому краю на Кіровоградщині. І змалку звик, що хлібом не перебирають. Радіють, коли він є. Та з ранку до ночі працюють, щоб його мати. І наш благодатний край, і вся Україна, і весь наш народ заслуговують на те, щоб на столі завжди були хліб і до хліба. Але для цього маємо працювати. В Афганістані хліб був гірким, бо гіркоти йому додавала втрата бойових побратимів, рани наших хлопців, які проливали свою кров у чужу землю. А нині він гірчить, бо наші діти проливають свою кров уже на своїй землі. Ми не повинні були цього допустити. Мабуть, ми дуже часто довіряли тим людям, які не варті нашої довіри.
Традиційно, за звичкою когось обираємо, по кілька років чекаємо, поки вони хоч щось зроблять. А вони після обрання забувають і про людей, і про державу. І так щоразу. Чому вони так роблять? Бо, мабуть, нічого іншого робити не вміють. Просто звикли постійно паразитувати за чийсь рахунок. Вони нічого іншого в житті не вміють, і, що найстрашніше, нічого робити не хочуть. І не будуть. У них є незрозуміло звідки отриманий достаток та велике бажання, нічого не роблячи, збільшувати його. І це їм допомагає зробити депутатство. У них одне найважливіше завдання — сяк-так перечекати період між виборами, пересидіти в теплих кабінетах, щоб під час чергових виборів знову вилізти на білий світ, брехнею та подачками випросити собі наступний термін. Це вже всім добряче набридло.
— Який же вихід, якщо він є?
— Вихід є завжди. Маємо припинити багаторічну демагогію та врешті почати працювати. Вірити передусім у себе. Надіятись на себе. І питати перш за все з себе. Не зробив для себе, для сім’ї, для родини, для держави, ніхто за тебе не зробить. І на виробництві, і в сесійній залі. Якщо відчуваєте силу, впевненість, йдіть і доводьте, що вмієте працювати. А якщо ні, не заважайте це робити іншим. А заважатимете, попросимо припинити.
— Володимире Олександровичу! Створене підприємство, завдяки йому — багато років десятки діючих робочих місць, сплачені податки, добробут у родині — чи є це ті досягнення, які могли б спонукати в нинішні непрості часи до активної громадської діяльності?
— Часи й справді змінилися. Люди вже не хочуть терпіти горлохватів, пустобрехів. Усе частіше лунають голоси, що до влади мають прийти люди, які все життя роблять свою справу: створюють матеріальні блага, дають роботу, платять зарплату та податки.
Я пройшов великий життєвий шлях. Випало воювати в Афганістані, служити моряком, а за неможливості прогодувати сім’ю на мізерну пенсію військового — створити власну справу та багато років розвивати її, даючи людям роботу та заробляючи для власної родини.
Я ніколи не був депутатом. Але завжди намагався робити свою справу на совість. Вірю, що й до влади врешті-решт прийдуть люди, які працюватимуть так само. Принаймні впевнений, що процес цей уже йде. Бо у нас просто немає іншого варіанта.
— Дружина Віра, сини Ігор та Сергій, невістки Олена та Вікторія працюють на підприємстві на різних посадах разом із Вами. Це допомагає справі, чи заважає?
— У Вашому запитанні є два ключові слова — «підприємство» і «працюють». Підприємство має працювати. І його працівники теж. Якщо вони працюють відповідально і добросовісно — підприємство розвивається. А ні — занепадає. І зовсім неважливо: родичі ці працівники чи ні. Важливіше, як вони виконують свої обов’язки.
— Мабуть, було б непогано, щоб так думали й у владних коридорах...
— Життя, врешті-решт, змусить нас це робити. Інакше підприємство, яке називається держава, може занепасти. А ми цього допустити не можемо. Я давно невійськова людина, але віддав справі захисту Вітчизни значну частину життя. У мене завжди боліла душа і болить за долю нашої рідної України.
Вів розмову Петро МЕЛЬНИК.
ЗДОБУТКИ
АТП «Полівер» надає послуги з перевезення зерна. Має постійних ділових партнерів по всій Україні, кілька десятків вантажівок, понад 20 постійних і до 70 сезонних працівників. Усі стабільно одержують зарплату, мають певну соціальну підтримку.
Володимир Поляков біля улюбленої техніки.
Фото з сімейного архіву.
