Під час ходіння полковник Едуард Свєтов (на знімку) ще накульгує, хоча й намагається йти рівно, без усякого напруження, щоб не привертати до себе уваги. Стопу лівої ноги йому зібрали буквально зі шматочків, обійшлося без ампутації, і за це Свєтов вдячний лікарям. Із того пам’ятного бою повернувся з кількома пораненнями — кулі пробили ногу, ліктьовий суглоб передпліччя, зачепили праву руку. Стікав кров’ю, та місце бою не покинув. Товариші вчасно надали йому допомогу, евакуювали в тил, тож усе обійшлося. І живим залишився, і службу потім зміг продовжити, і в міцній чоловічій дружбі зайвий раз переконався. До речі, його черевик з того бою друзі-товариші зберегли. Відмили від крові, залатали та піднесли як подарунок.
...21 травня було отримано інформацію, що бойовики в кількості від 20 до 30 осіб планують перейти Сіверський Донець у районі Трьохізбенки—Лопаскине та проникнути на нашу територію для скоєння теракту. До цього вже були випадки нападу на наші блокпости, тому командування прийняло рішення направити в цей район спецгрупу, провести патрулювання, розвідку й операцію зі знищення ДРГ. На цих позиціях у зоні операції довелося просидіти кілька днів.
— У певний момент у довіреному мені секторі було зафіксовано спробу проникнення групи противника, — по-військовому розповідає полковник міліції, заступник командира батальйону міліції особливого призначення УМВС у Луганській області Свєтов. — Добре навчені російські терористи, а це були вони, зуміли тихо та непомітно перебратися через річку. Без допомоги місцевих жителів цього зробити вони б не змогли. На жаль, серед населення знайшлися добровільні помічники, які показали бойовикам мілководдя Дінця та такі місця, де можна пройти непоміченим. Ось так ми опинилися із противником віч-на-віч. Стався вогневий контакт, під час якого я та мій товариш дістали поранення. Проте наша група прикриття продовжила свою роботу, затиснувши противника. До підходу товаришів ми відбивали атаки, незважаючи на те, що обоє були поранені. Ви запитуєте, чи було тоді страшно? Повірте, не було. Страшно стає, коли думаєш про те, як уберегти себе від кулі, як залишитися живим. А коли бачиш перед собою ворога, який відібрав у тебе рідну землю, дім, який безчинствує у твоєму місті, погрожуючи зброєю, і знищує все, що було створено десятиліттями... Є одне бажання — знищити цього гада, вигнати його з нашої території.
Монолог про страх
— Страшно було тоді, коли приймав рішення служити в батальйоні особливого призначення. Адже усвідомлено розумієш, куди йдеш, чим ризикуєш, які завдання будеш виконувати. Але це зовсім інша якість страху. В ньому більше відповідальності — зможу чи не зможу? А взагалі колись вже я пережив страх, коли в одній із країн виконував, як це раніше називали, інтернаціональний обов’язок. Тому на нинішній війні я морально до всього був готовий. Мозок усе пам’ятає і дає команду організму сконцентруватися в потрібний момент. На ривок, на дію. Ми зараз проходимо таку підготовку, яка дозволяє нам чітко знати, що потрібно робити і як це робити, не відволікаючись на якісь дрібниці. Інакше це коштуватиме життя. Якщо прийняв бій —будь-що-будь доведи його до кінця. Почнеш межувати, виявиш малодушність — пропадеш. Це логіка чоловіків. Хто не готовий до труднощів, той до нас не йде.
З рідного Свердловська Едуард Свєтов виїхав у липні минулого року, коли зрозумів, що до влади приходять бандити. І якщо раніше він вважав, що ситуацію можна змінити, то всяка надія зникла після того, як зі Свердловська пішли українські прикордонники. Кордон був відкритий, і на Луганщину «поперла всяка наволоч». Але найбільше Едуарда вразив той факт, що Свердловська міська міліція, в якій він раніше працював, чи не в повному складі перейшла на бік бойовиків «ЛНР». В один день зібрався та виїхав до Сватового, де в цей час базувалося управління УМВС у Луганській області. Ось так почалася нова сторінка його біографії.
Про те, що він перебуває на українській території і виконує роботу, не властиву міліцейським підрозділам, на його батьківщині знали, і це створювало певний ризик для родини, яка все ще залишалася в окупації. Тому Едуард постарався якомога швидше вивезти родину з небезпечного місця. І зробив це вчасно. Тільки-но дружина з донькою залишили місто, у квартиру Свєтових, зламавши замок, увірвалися російські козаки, що налетіли на Донбас, немов ворони, щоб поживитися. Вони забрали все майно родини та перетворили квартиру на свій гуртожиток.
Полковник Свєтов далеко не юнак. Йому вже стукнуло сорок три, однак фізично він міцний і здоровий, як, власне, і всі бійці спецпідрозділу луганської міліції, підготовкою яких займаються іноземні інструктори. Ще юнаком Едуард проходив службу в армії в одному з підрозділів морського флоту, тому мав певні навички, умів поводитися як з вогнепальним, так і з іншими видами зброї. Але для тих, хто служить в особливому підрозділі міліції, цього не достатньо, оскільки діяти доводиться у воєнних умовах і виконувати завдання, невластиві міліції, — вести боротьбу з незаконними формуваннями, диверсійними розвідгрупами, тероризмом. Усього потрібно вчитися. Наприклад, тактиці ведення бою. Не армійської, а спеціальної. Вона тонка, складна: по-іншому потрібно переміщатися, по-іншому ходити, стріляти, долати дистанції. Необхідні сила, витривалість, кмітливість. Одне слово, у батальйоні особливого призначення міліції служать тільки справжні чоловіки. А полковник Свєтов — він такий.
Луганська область.
Фото автора.
