Дмитро Мерзлікін (на знімку) з діда-прадіда військовий. Прадід загинув у Велику Вітчизняну, і дід, і батько служили в армії, тож те, що він має продовжити сімейн династію, сумніву не підлягало.
Після школи вступив до Сумського військового інституту ракетних військ та артилерії. До речі, сестра Дмитра Юля також військовозобов’язана.
Службу десять років тому молодий офіцер розпочав в 11-й окремій гвардійській артилерійській бригаді, що дислокувалася у Тернополі, був командиром батареї. Коли наприкінці 2013-го бригаду розформували, його перевели до Яворова на Львівщині. До речі, дружина Дмитра Жанна разом з іншими жінками організовували під стінами будинку обласної влади акції за відновлення військової частини у Тернополі. Рік тому тут почала функціонувати 44-та окрема артилерійська бригада. Але було це трохи пізніше, а в зону проведення АТО капітан Дмитро Мерзлікін вирушив із Яворова.
— Якби дідові чи прадідові колись сказали, що ми будемо воювати з росіянами, вони б нізащо не повірили, а мені ось довелося, — каже Дмитро.
Ту ніч на 11 липня 2014-го він ніколи не забуде. Вже чотири тижні був на фронті. Змінювали 25-ту бригаду під Зеленопіллям на Луганщині. У складі підрозділу батальйонно-тактичної групи супроводжував 72-гу та 79-ту бригади, які мали прикривати державний кордон України. Під ранок впоралися із завданням і прилягли хто де. Не встигли заснути, як з боку Російської Федерації «гради» розпочали обстріл. Перший осколок потрапив Дмитрові в голову. Він ще подумав, що землею так вдарило, і встиг добратися до окопу, але й той не врятував: навколо рвалися снаряди. Ще один осколок влучив у ногу. Помацав — вона на місці, а далі все, як у тумані.
Солдати поклали на плащ-намет і відтягнули подалі в поле. Із 45 чоловік особового складу батареї тоді загинули п’ятеро, десятеро були поранені. Їх звозили у якийсь корівник, де надали першу допомогу. На «уралах» довезли до пересувного госпіталю, а звідти гелікоптером — до дніпропетровської лікарні імені І. Мечникова. Але й тут Дмитро затримався ненадовго — найтяжчих літаком відправили до київського шпиталю.
Ще у Дніпропетровську, коли на кілька хвилин прийшов до тями, зміг назвати телефон дружини, їй подзвонили. Жанна з дворічною донечкою Каролінкою негайно виїхала до Дніпропетровська, але чоловіка тут вже не застала. Знову на поїзд — і до Києва.
— Дружина була поруч зі мною усі 52 дні перебування у київському госпіталі, навіть у реанімації, — згадує Дмитро. — Донечку забрала теща. Приїхали батьки, сестра. Підтримка рідних у такий час неоціненна.
І ще б! Капітан Мерзлікін переніс 38 операцій, з його тіла витягнули дев’ять осколків. Найскладніша ситуація була з ногою. Лікарі з Франції, Великобританії пропонували Дмитрові продовжити лікування у своїх країнах, але попереджали: ногу треба відтяти, обіцяли зробити протез. Наші медики сказали: «Відрізати ми й тут можемо. Для чого їхати за кордон? Будемо рятувати, адже чоловікові лише тридцять». І врятували. Дмитро закочує штанину: права нога у суцільних шрамах, на кілька сантиметрів коротша, але своя! З особливою теплотою згадує професора з Донецька Володимира Олександровича Борзих. Розповідає, що він чудеса творив своїм скальпелем. Та й громадянський вчинок лікаря з великої букви заслуговує поваги. Коли зрозумів, до чого йдеться у Донецьку, повантажив родину в автомобіль і подався до Києва допомагати пораненим.
Незважаючи на тяжкі поранення, Дмитро Мерзлікін не пішов у запас. Нині він служить у відділі облікової роботи обласного військового комісаріату. Вже майор. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, який вручив йому під час робочої поїздки у квітні до Тернополя Президент України. На зустріч зі мною офіцер прийшов, спираючись на милицю. Виправдовувався, що не у військовій формі, бо якраз у відпустці. Коли робила фото, милицю намагався заховати, але і з нею відчувається офіцерська виправка.
Немає сумніву, що і прадід, і дід гордилися б Дмитром. Пишається ним і батько. Я побажала йому до донечки ще й синочка, щоб було кому продовжити династію мужніх.
Тернопільська область.
Фото автора.
