Коли йому на фронт дзвонили доньки, він закривав телефон рукою, щоб не чути було звуків обстрілу, і, намагаючись бути спокійним, говорив: «Аліночко, Дашенько, у мене все добре». Кілька тижнів тому депутат Сумської міської ради Віктор Коваленко повернувся із зони АТО, де пробув більше року.
Тому що не міг інакше...
Кажуть, що у зоні антитерористичної операції воюють ті, у кого банально не вистачило грошей, щоб відкупитися. «Чому ж депутати не йдуть на війну? — нарікає сьогодні народ. — Чому вона потрібна лише нам?»
Депутат міської ради Віктор Коваленко є яскравим прикладом того, що представники влади не тільки воюють на сході, а й проходять гарячі точки та випробування боями. Щоправда, заради справедливості варто сказати, таких героїв сьогодні дедалі менше.
Більше року тому Віктор Володимирович добровільно пішов до лав Збройних Сил України.
«Це було 22 серпня 2014-го, — розповідає. — В ті часи до Сум, як і до інших міст України, вже почали привозити «двохсотих», здебільшого приходили труни з молодими хлопцями. Тому розумів, куди збираюся, але не міг інакше. Я вирішив, що на фронті принесу більше користі, ніж удома. Тому що в той час Україні більше були потрібні солдати на фронті, ніж політики в кабінетах влади».
Випробування пройшли не всі...
Після кількамісячної підготовки та військового злагодження 13 жовтня Віктор Коваленко у складі третього механізованого батальйону зв’язку і управління потрапив у зону АТО. Місцем дислокації підрозділу стала Красногорівка, що на Донеччині. Крім того, бійці батальйону несли службу і виконували бойові завдання в населених пунктах Піски, Первомайське, Невельське і Мар’їнка.
«Пам’ятаю, як ще до Красногорівки ми перебували кілька днів під Кураховим, — згадує він. — Ночували в лісовій смузі і прокидалися від страшенного холоду, адже вночі стовпчик термометра опускався до мінус семи градусів. Наші спальники примерзали до землі, навіть багаття не допомагало зігрітися».
У Красногорівці на солдатів чекали перші випробування боєм, а пізніше — масовими обстрілами з мінометів та «Градів». І, на жаль, багато бійців не витримували і намагалися різними шляхами залишити фронт.
«Дивуюсь, коли бачу на рекламних плакатах добре екіпірованих рембо і термінаторів. У нас таких не було».
На сьогодні Збройні Сили України — це чоловіки від 30 до 55 років. Звичайно, більшість із них пройшли військову службу, але на справжній війні ніколи не були, каже Віктор Коваленко. «У моєму батальйоні 90% — це звичайні селяни, які обробляли землю або займалися виноградарством. Морально не всі були готові до ведення бойових дій, і побачивши смерть, погані умови, багато з них хотіли повернутися додому».
За рік бойової служби чого тільки не було: солдати втрачали друзів, потерпали від численних обстрілів, пройшли найгарячіші точки фронту. Та найбільше на війні бійців лякали не фронтові битви, а політичні.
«Мене дуже вразила позиція нашого керівництва держави. Минулого року, коли наші війська майже захопили Донецьк, Луганськ і до кордону Збройним Силам України залишалося 150 кілометрів, не надходили накази згори відновлювати кордони. Ще було прикро, коли в зимові часи в двадцятиградусний мороз ми були змушені просто стояти на одних і тих же позиціях, стримуючи ворога, а не визволяючи територію України від нього».
А після Мінських угод українським солдатам узагалі надійшов наказ не відповідати на атаки ворога. Як виконувалися ці угоди терористами, мабуть, усім відомо.
«Було дуже дивно, коли по нас гатять годину-дві, а ми сидимо по бліндажах, мов ті миші, поховалися і не стріляємо у відповідь».
Сьогодні, вже в Сумах, про бої Віктор Володимирович говорить неохоче. А що тут скажеш: траплялося, щомиті гатив ворог по їхніх позиціях, голову не можна було підняти. А нашим здебільшого доводилося просто мовчати, не відповідати і ховатися, щоб, бува, ворожа куля життя не вкоротила. «Не про всі наші бої писала преса, показували телесюжети. Про деякі з них знало лише командування, — розповідає. — Серед останніх, які стали відомі глядачам і слухачам, той, що відбувся третього червня поточного року у Мар’їнці, коли російсько-терористичні угруповання хотіли прорвати нашу оборону. Тоді нас у Невельському вороги обстріляли з установок реактивного вогню системи «Град» і почали наступ на Мар’їнку. Слава Богу, підключилась артилерія, і ворог мусив відступити, понісши великі втрати пораненими і вбитими».
«Для тебе співаю!»
У рідкісні дні, коли бійців не атакували, вони намагалися якось відпочити, розважитися. Варили польовий куліш, уху, грали у футбол, розказували цікаві історії зі свого мирного життя. А скільки вже пісень переспівали українські солдати! Без гітари, гармошки або баяна не обходився жоден військовий підрозділ.
«У нас був медпрацівник Женя, — продовжує Віктор Коваленко. — Він не розлучався у мирні дні зі своєю гітарою. Український рок для молоді, народні композиції для старших, розважальні хіти під час відпочинку, пісні про перемогу — після боїв — такий був репертуар у нашого бойового товариша. «Депутате, для тебе співаю», — говорив перед якоюсь зі своїх композицій Женя. І по непривітному донецькому степу розливалась пісня, яка зігрівала серце.
Віктора Коваленка товариші називали Депутатом або, з повагою, Володимировичем, хоча насправді його позивний — «Оріон».
Також у вільний від боїв час українські солдати допомагали місцевому населенню, яке спочатку сприйняло визволителів вороже, але згодом стало до них прихильнішим.
«Перед Новим роком ми разом із заступником командира батальйону — капітаном Валентином Заболотним — відправили подарунки для учнів Красногорівської ЗОШ № 2, — говорить. — Я був військовим Дідом Морозом (носив у той час довгу бороду), привітав їх і побажав миру. Діти залишилися задоволені».
За рік перебування в зоні АТО Віктор Коваленко звик майже до всього. Але найважче було жити далеко від сім’ї, друзів.
«Два тижні я вже вдома, — усміхається він. — Спочатку було безмежне відчуття щастя, я ніби вдихнув аромат свободи, ейфорії... мирного життя. Але в той же час я думав: що робити завтра. Уже на другий день відпустки зателефонував своєму командиру — майору Крупку, який мене заспокоїв: уже всі бойові побратими вийшли із зони бойових дій».
Мабуть, за все життя Віктор Коваленко так гостро не цінував час, як тепер, після війни. За ці два тижні він зустрічався з друзями, виборцями, колегами. Розглядав, ніби вперше, рідні Суми, придивлявся до ситуації в державі. Те, що він побачив, неприємно вразило захисника Вітчизни. «Люди помітно збідніли. Комуналка і зростання цін довели жителів області мало не до жебракування. Не такою я залишав мирну Україну. За рік дуже багато чого змінилося».
Тому сьогодні Віктор Коваленко планує захищати своїх земляків на іншому фронті — політичному.
Сумська область.
28-ма бригада з бойовим прапором (Красногорівка).
Віктор КОВАЛЕНКО з песиком Опасним.
Фото надані Наталією ІСІПЧУК.
