Навчаючи херсонських пацанів азів боксу, майстер спорту міжнародного класу з цього виду спорту Дмитро Дзядевич викладається на повну котушку нарівні зі своїми вихованцями — інакше тренерської роботи він собі й не уявляє. Але знімаючи пропотілу майку на виході зі спортзалу, Дмитро надягає... рясу й хрест священика. Адже боксер і тренер ще й повноправний ієрей Хрестовоздвиженського православного храму на Таврійському житломасиві обласного центру!

 

Щоб боксер подався у священики, та ще поєднував сповіді й служби із тренерською роботою — такого в Україні, напевно, ще не було. Хоча сам отець Дмитро нічого дивного в цьому не бачить. Він каже, що служіння спорту й Богу в чомусь навіть схожі.


Дмитро Дзядевич — виходець із добре знаної в Херсоні спортивної династії. Його батько Володимир Дзядевич також працює тренером, та й дружина Люба Сергєєва — професійна гандболістка. Дмитро пішов слідами батька, вступивши до Вищого училища фізичної культури, і викладачі передрікали йому велике майбутнє в спорті. Їхні надії учень виправдовував з лишком: ще за два роки до закінчення ВУФК став чемпіоном світу серед юніорів у важкій вазі. Там і до національної олімпійської збірної України було рукою подати, але чемпіон сам усе змінив.


— Я — людина глибоко віруюча і перед кожним виїздом на турнір заходив у Хрестовоздвиженську церкву поставити свічку перед іконами й помолитися за дорогих мені людей. Там мене помітив священик, ми багато з ним спілкувалися. Потім я чотири роки проходив у паламарях, а зараз заочно навчаюся в Чернівецькому духовному інституті й виконую місію духовного пастиря для херсонських бійців Національної гвардії, — розповідає отець Дмитро. — Хоча тренерську роботу теж не закинув. Мої вихованці знають, що я священик, але тим, хто не вірить, це байдуже — вони цінують мене саме як наставника. А хлопці з родин віруючих до такого «поєднання» ставляться спокійно.


— Дмитро Дзядевич — без сумніву талановитий спортсмен. Ще під час навчання він демонстрував вражаючі успіхи, і ми всі були впевнені, що він піде в професійний бокс і ми ще почуємо про нього як про зірку великого спорту. Але сталося так, як сталося: Дмитро став священиком, і ми прийняли цей вибір, — філософськи зауважує директор Вищого училища фізичної культури Херсона Леонід Барбін.


Для автора цих рядків священик-боксер — уособлення того самого добра, яке має бути з кулаками. Тому я не міг не поцікавитися в отця Дмитра, чи траплялося йому застосовувати спортивні навички для самозахисту або захисту рідних чи близьких. Однак майстер спорту міжнародного класу з боксу чесно зізнався, що поза рингом бився один-єдиний раз у житті — задовго до закінчення училища. Він переконаний, що всі конфлікти можна вирішити мирним шляхом. Треба тільки відшукати правильні слова й рішення, яке б усіх улаштувало.


Та й вихованці цінують тренера-священика далеко не за вміння поставити удар. Або швидше навчити, як надійніше нокаутувати суперника. Тут усе складніше.


— Тренер вчить нас насамперед гартувати характер, бути стійкими. Тіло може бути міцним, але якщо дух слабкий — перемоги на ринзі не здобудеш, — поділилися з «Голосом України» враженнями від занять із отцем Дмитром юні боксери (теж учні ВУФК) Володимир Закірко й Віталій Кондратюк. А наскільки це бачення спорту ефективне, можна судити з результатів хлопців. Десятикласник Віталій Кондратюк у свої 16 років посів п’яте місце на чемпіонаті Європи серед школярів в ірландському Дубліні. А 15-літній Володя Закірко — бронзовий призер чемпіонату України серед юніорів. Тож молодий ієрей Хрестовоздвиженської церкви свій боксерський талант не закинув і зрощує гідну зміну. Мине кілька років, і, цілком можливо, що ця зміна справді порадує нас перемогами на Олімпійських іграх!

Херсон.

 


На знімку: священик-тренер Дмитро Дзядевич зі своїми вихованцями Володимиром Закірком та Віталієм Кондратюком.


Фото автора.