Від початку конфлікту на сході України жінки беруть участь у воєнних діях у складі добровольчих батальйонів, Національної гвардії та Збройних Сил України. Між тим, суспільство майже нічого не знає про проблеми й досягнення жінок. Чи важко нести частину страшної війни на тендітних жіночих плечах? Та як подолати стереотипи? Про це замислилися організатори проекту «Жінки в українській армії».
«Я не мужня, я — хоробра» — це лозунг дівчат, які беруть участь у воєнних діях. «Найголовніша проблема для мене в армії — це розмір одягу. А ще те, що держава просто не помічає існування жінки в армії. Жодну з дівчат, які воюють у добровольчих батальйонах, не було забезпечено одягом, взуттям, засобами гігієни та самозахисту. Та й ті, що в регулярній армії, отримали хіба що форму, але на п’ять розмірів більшу, ніж треба. Для дівчат не виділяють навіть окремого приміщення — вони живуть у кімнатах, де мешкають ще 180 чоловіків. Країна була не готова до такої кількості дівчат на війні. У нашому батальйоні до жінки ставляться з повагою, але це, звичайно, залежить від того, як себе людина поставить. Нашим дівчатам з медичного взводу виділили окремий будиночок», — розповідає санінструктор батальйону «Азов» Олена Мосійчук з позивним «Мальок». Так дівчину назвали, бо вона найменша у батальйоні, як каже сама Олена: «маленька буйна рибка». Вона пішла на війну, бо розуміла, що якщо друзів буде поранено, краще вона надасть їм допомогу, ніж той, хто у цьому нічого не тямить. Вона має дві нагороди: орден «За відмінну військову службу Україні», вручений Президентом України, та орден «Народний герой України». «Українці можуть пишатися тим, що ми — дружня нація. Якби не допомога волонтерів, багатьох з військових уже не було серед живих. Пишаємося, що весь народ прокинувся», — каже дівчина.
Олена Білозерська з ДУК «Правий сектор» запевняє, що хлопці намагаються оберігати дівчат на війні, не беруть на більш ризиковані завдання. «Зі мною завжди поруч мій чоловік та моє чотирилапе хвостате дитя — кіт Ватник. Після мого першого бою кошеня прибилося до мене, і я залишила його, виростила. Він скрізь зі мною, коли горіла наша база, я ледь врятувалася, мене викинуло вибухом, на нозі порвало сухожилля. Але мій кіт навіть тоді був поряд, його шерсть горіла, він загасив її об сніг... Тварина після такого жахіття могла б утекти у село якесь, до людей, але Ватник дочекався, доки стихне полум’я, і нявчав, щоб ми його знайшли».
«На сучасній війні жінки дуже мотивовані, — переконана Марія Берлінська, — Попри те що їм доводиться долати багато перешкод на всіх рівнях, щоб захищати свою країну. На війні жінки зазнають постійної дискримінації, їх оформляють у наказах як «директора бані» чи «бібліотекаря», а вони служать медиками, розвідниками, снайперами... Часто вони не можуть отримати статусу учасника бойових дій».
Полковник Міноборони Вікторія Парада навела таку статистику: в антитерористичній операції на сході України взяли участь 938 жінок-військових. Це лише в регулярних частинах (без урахування добровольчих батальйонів). Загалом службу у ЗСУ наразі несуть майже 14,5 тисячі жінок-військових. Ще 30,5 тисячі працюють у Збройних Силах. Майже дві тисячі жінок — офіцери, 35 з них перебувають на керівних посадах у Міноборони, Генштабі та ЗСУ. «У сучасних військових конфліктах перемог не буває — є лише проблеми. А жінці завжди було надзвичайно складно реалізувати себе в чоловічих професіях», — наголосила полковник.
Головне, щоб держава все-таки звернула увагу на жінок в армії. Вони не менш героїчні, ніж чоловіки, а може, й більше.
