Чи є у Росії шанс у процесі падіння й ненависті зачепитися за яку-небудь надію на виживання й повернути повагу всього світу? Після серії терактів у своїй країні, розв’язаних прихованих війн — у чужих. У країни, яка цілодобово клепає ракети для порятунку «русского мира». Де для 90% населення ВВП — «угодник Божий» і героїчно «захищає» православних в Україні та Сирії, а також «блискуче повернув вітчизні сакральну Корсунь». І — о, Господи! — сподіваються, що кремлівського пацієнта канонізують за життя (у той час, коли увесь цивілізований світ хотів би вже бачити його мощі). Але, незважаючи на це, рано чи пізно Росії доведеться ставати країною, яка будує і створює. А не ненавидить і руйнує. Тому що російських патріотів і думаючих людей дуже багато.
Марія ШАРП (із Саратова, викладач фортепіано):
— Хтось сіє зерно, а хтось сіє мир. І своє миролюбство Росія готова захищати всіма видами зброї й будь-якою кількістю росіян. У російських бідах дурнів і дороги тимчасово замінили Україна та Сирія. А якщо серйозно, у Росії дві біди — Путін і путінці. Росіяни путінської Росії чомусь думають, що їх не люблять за те, що вони росіяни, а не за те, що вони вбивці інших народів, хами, брехуни й ... віддані телеглядачі. І що тут коментувати...
Ідіот — він і в Сирії ідіот. Шкода тільки матерів... Можна дивуватися скільки завгодно, але безліч кремлівських «аналітиків» цілком серйозно по дві години з цифрами і викладенням думок в ефірі, коли змерзне, збанкрутує, розвалиться, розпадеться, вимре, здасться Україна. Це настільки затребуване в російському соціумі? Братній народ...
Днями на Валдаї виступив Путін. По-хазяйськи вичитав світове співтовариство. Мовляв, як і раніше, у Росії все добре, ідилічну картину псує винятково Америка. При цьому заявив, що дії Москви позитивно вплинуть на ситуацію в Сирії. Ага, дії Кремля з анексії Криму і військове вторгнення на Донбас уже позитивно вплинули... І апофеоз промови: «Є думка, що причини розбіжностей Росії й Заходу — різниця світоглядів. В основі російського — уявлення про добро і зло, про божественне начало. А в основі західного — інтерес, прагматичний інтерес».
Ага, корупція і розв’язані війни — це божественно! Може, він натякає на те, що настав час провести його канонізацію? Чи все-таки сеанс екзорцизму буде доречніший? У Гаазі...
Сабіржан БАДРЕТДІНОВ (з Казані, журналіст):
— Нині в Росії немає державної ідеології, але в міру переходу країни від порівняно м’якої форми авторитаризму до більш жорсткої, серед деякої частини росіян починає визрівати потреба у всеосяжній ідеології, яка могла б згуртувати і мобілізувати російське суспільство. А попит, як ми знаємо, народжує пропозиція. Якщо придивитися до висловлень деяких російських діячів, то складається враження, що багато розрізнених частин майбутньої ідеології вже готові. Їх залишається лише з’єднати в єдине ціле. Наприклад, у якості геополітичної доктрини майбутньої фашистської держави цілком годиться дугінська концепція протистояння євразійської та атлантичної цивілізацій. У сфері зовнішньої політики чим погані ідеї Жириновського, а в області внутрішньої політики — Мілонова та Мізуліної? Формування морально-духовної складової майбутнього тоталітарного режиму може взяти на себе пан Гундяєв (a. k. a патріарх Кирило). Російська «духовність», у будь-якому разі, не має потреби в особливих змінах. Воєнну доктрину вже давно сформулював Леонід Івашов, а імперсько-націоналістичний погляд на історію Росії посилено просувають Микола Стариков і Наталя Нарочницька. Всесвітню ж історію російському обивателеві цілком цілевідповідно може інтерпретувати Андрій Фурсов. А Микита Михалков і Олександр Проханов можуть належним чином витлумачити народам Росії мистецтво й літературу. Проханов, до речі, може навіть запропонувати платформу, на якій всі ці паростки фашистського світогляду можуть конвертуватися в єдине ціле. Газета «Завтра» уже давно служить свого роду штабом для імперсько-націоналістичного дискурсу. На її сторінках зійшлися один з одним такі діячі, як Ігор Гіркін, Олександр Бородай, Едуард Лимонов, Андрій Фефелов, Максим Калашников та інші. Запитання: А хто може запропонувати економічну теорію, яка відповідала б фашистській ідеології? Отут, поза сумнівом, на перший план виходить Сергій Глазьєв — економіст, політик, радник президента Росії з питань регіональної економічної інтеграції. Його погляди на економіку й загалом на майбутнє Росії цілком узгоджуються з вищезгаданими частинами ідеології, що народжується, фашистської держави. Якщо придивитися до його ідей, то неважко помітити, що головними висновками з його теоретичних викладень є необхідність термінової мілітаризації країни й підготовки до війни, а також потреба в різкому посиленні ролі держави в економіці з метою кинути виклик країнам Заходу, і насамперед США. На його думку, сьогодні світ перебуває в процесі переходу від старого технологічного устрою до нового, що неминуче призведе до катастрофи однополярного світу й до формування нового світоустрою, у якому роль Росії різко зросте в ході «ривка» чи «стрибка», який вона нібито зробить в економіці й технологічній сфері.
...Деякі кажуть: «Навіщо втягувати діячів мистецтва в політику? Нехай вони творять, радують нас своєю творчістю, а політика нехай залишиться осторонь». Ті, хто так каже, не розуміють, що справа тут не в політиці, а в моралі. Підтримка Путіна — це аморальний акт, що ставить під сумнів базові моральні орієнтири людини.
Владислав ЮСУПОВ (Москва, правозахисник):
— Пам’ятаю, десь рік тому мав я розмову: мовляв, з якого дива я підтримую Україну й чим мені це вигідно...
Ну, підтримував і підтримую Україну в кризовій ситуації, що склалася, з однієї простої причини: Росія неправа в українському питанні. І на цьому можна обговорення в цій частині завершити.
Що стосується якоїсь «вигоди» і особистої зацікавленості...
Я був неправий, посилаючи всіх, хто запитував мене «за вигоду», на три букви й відправляючи до біса тих, хто найбільше дошкуляв мені.
Вигода, насправді, приголомшлива й фантастична: мені дуже приємний факт поваги з боку України та її громадян. Та й самому людиною вдалося залишитися, що теж недешево. До того ж, якщо вести мову про вигоду, то... ви чим взагалі думали, коли долучилися до цієї маячної авантюри?
Олександр ТВЕРСЬКОЙ (Москва, блогер):
— Росія й Україна. Це два різні шляхи. Два різні народи. Це двоє в різних човнах. Крапку історичної біфуркації було досягнуто й благополучно пройдено. Росія продовжує плисти за течією, яка закінчується в болотистих трясинах, а Україна долає бурхливі потоки й пороги, але попереду неминуче буде океан. Головна відмінність між Україною й Росією полягає в тому, що Україна вірить у своє майбутнє, а Росія — у своє минуле.
Я сказав, благополучно пройдено, але аж ніяк не замовчую про жертви, які віддала країна, щоб нарешті піти своїм шляхом. Я ставлюся з великою повагою до народного героїзму й народної совісті, яка прокинулася й дала волю рукам і головам. Разюче, як у лихоліття війни й захоплення своїх територій український народ виявив чудеса самоідентифікації. Росія, хоч як парадоксально це звучить, сприяла об’єднанню українського народу, відкрила в ньому разючу життєстійкість і життєлюбство, спрагу волі, яка так не властива російській ментальності. Роз’єднані росіяни об’єдналися під прапором обожнювання свого вождя й під прапором кривавої, державної агресії. А українці згуртувалися, тому що їм дорога своя країна й вони бажають їй процвітання, а головне, відчувають — що цього можна досягти.
Я не обходжу стороною безліч проблем, які має Україна. Я знаю, що досить великий відсоток людей застряг в імперському маренні й свобода їм, як птахові, який увесь життя прожив у клітці — те саме, що смертельна хвороба. Але розуміння приходить не до всіх одразу, іноді воно дуже хворобливе, до судом болісне. Все одно, уся надія тільки на активну частину народу, що мислить, потрібно сподіватися тільки на себе й не чекати нізвідки допомоги. У Західному світі не дурні, їм вигідно мати у своєму складі ще одного конкурентоспроможного й вільного союзника, ніж архаїчна і озвіріла держава під боком, від якої будуть лише проблеми. Одного розсадника нетерпимості й жорстокості, що доходить до абсурду, уже всім вистачає. Але для всього цього потрібен час. Поспіх гарний тільки в ловлі бліх.
Я не чекаю нормалізації відносин між нашими країнами. Мені в сто разів дорожче, якщо Україна остаточно вирветься з порочної системи радянський цінностей, видавить по краплі із себе все, чим зараз до країв наповнений російський народ. І поруч я бачитиму приклад того, що все можливо, й щиро радітиму за демократичну країну, яка розбудовується. Доведено — Росія не може ні з ким «дружити», не пригнічуючи й не насаджуючи свою волю в найцинічнішій і найогиднішій формі. Тому краще вже по різні сторони барикад, ніж дружба заради дружби й уявне, лицемірне братерство. Від цих братніх почуттів занадто багато крові.
Загалом, ідіть далі без нас і процвітайте. І якщо виникнуть якісь сумніви й питання, то просто оберніться назад, на свого страждаючого на аутизм, припадочного «старшого брата», подивіться, переконайтеся зайвий раз, що ви все робите правильно і продовжуйте дорогу вперед.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
