Сьогодні — День визволення України від фашистських загарбників
День визволення України від фашистських загарбників — свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України.
Урочистості, які проходять в цей день, приурочено річниці повного витіснення окупаційних військ із найзахіднішого регіону теперішньої України — Закарпаття, яке відбулося 28 жовтня 1944 року внаслідок проведення з’єднаннями Четвертого та Першого Українських фронтів Східно-Карпатської наступальної операції. Загальна чисельність військ в цій операції становила 246 тис. чоловік. Їм протистояла ворожа армійська група в складі майже 300 тис. чоловік.
У результаті проведення Східно-Карпатської операції війська, прорвавши укріплення нацистської «лінії Арпада», перейшли Карпати, зайняли територію Закарпатської України і створили умови для подальшого просування в Чехословаччину. Останнім містом, яке було визволене, став Ужгород. Щось подібне відбувається зараз. Щоправда, тепер вже на сході України. І залишається сподіватися, що невдовзі ми також зможемо святкувати визволення України. Виконання Мінських домовленостей з боку бойовиків дозволить нам взяти під контроль східний державний кордон України і поновити мирне життя на Донбасі.
«Голосу України» вдалося поспілкуватися із очевидцем тих пам’ятних подій визволення Ужгорода. Це Степан Пеняк — людина різностороннього таланту, невтомний працелюб, кандидат історичних наук, відомий археолог, організатор музейної справи, педагог, дослідник минувшини, а нині -керівник групи з написання Зводу пам’яток історії та культури Закарпаття. Рівно місяць тому Степанові Івановичу виповнилося достойних 88.
Частину спогадів про ті часи С. Пеняк виклав на папері, надрукував у газетах і книжках. А тепер поділився з нашим читачем кількома епізодами. Без піїтету до теми — просто так, як закарбувалося в пам’яті.
— Двадцять шостого жовтня ми орали ниви з батьком коровами — тримали чотири, але двома й возили, й орали, хоча ті давали менше молока. А одну тримали лише через те, що була дуже сильна й уміло «прокладала» борозну, — ці спогади викликали легку усмішку в Степана Івановича, яка через мить зникає. — І раптом стало чути, як стріляють з кулемета. Батько-кулеметник на цьому розумівся. І каже: «Це вже близько...» Увечері троє дітей — Йосиф, я і сестра Олена — разом з батьками полягали спати в підвалі. (Іван і Марія ще не народилися). Батько встав рано, вийшов на двір і раптом забігає зі словами: «Руські вже тут!».
З Минайської вулиці до м’ясокомбінату на наших очах наступали піхотинці. Ми всі вийшли з підвалу й спостерігали. Спочатку червоноармійці раптово ввірвалися в місто біля православної церкви й незабаром були вже в центрі, відтак дуже швиденько й несподівано захопили залізничну станцію, на якій мадяри залишили гори добра, панічно утікаючи в бік Чопа.
О пів на сьому ранку тричі дуже бахнуло. Ми знову сховалися в підвалі, бо думали, що почали бомбити. Але виявилося, що мадяри підірвали три заміновані напередодні мости через Уж: залізничний, гужовий (нині пішохідний) і Масариків — тепер біля готелю «Ужгород». Коло цегляного заводу, що поруч з нашим хутором, де утримували радянських полонених, — мадярські солдати кидали новенькі гвинтівки, обмундирування й пускалися навтьоки, налякані й повністю морально паралізовані. Велика частина з них поховалися, хто де міг і просили будь-яке дрантя, аби переодягтися в цивільне й віддавали все, що при собі мали.
За годину Ужгород був визволений. Чулися ще постріли з боку аеродрому. Біля гужового мосту більше місяця потім ще стояла розбита мадярська гармата, з якої стріляли по радянських танках.
Очевидно, спротив фашистів був зламаний. Визволено було й усю Ужанську долину військами Червоної армії, які рухалися з Ужоцького перевалу. Так завершувався день 27 жовтня, я це чітко пам’ятаю. А днем остаточного визволення Ужгорода прийнято вважати 28 жовтня.
Закарпатська область.
1944 рік. Карпати, артилеристи взводу лейтенанта Самофалова на бойовій позиції.
