...Наші зустрічі з цими мужніми хлопцями — воїнами Збройних Сил України відбулися під час їхнього лікування у Київському центральному військовому шпиталі. Позаду в кожного з них були виснажливі дні й ночі, поранення та контузії, з якими справлялися не лише завдяки лікарям, а й підтримці близьких. А ще раніше в життя їх та їхніх сімей увійшло страшне слово «війна». Вона змусила моїх співрозмовників — колись звичайних мирних жителів із суто цивільними професіями — покинути рідні домівки і піти на фронт. І цю високу місію Захисника України кожен із них виконав з честю, поклавши на вівтар Вітчизни найдорожче — здоров’я.
Поранення отримав, рятуючи товариша
Корінний киянин 37-річний Сергій ХРАПКО (на знімку) — донедавна виробник дитячих меблів, який дбає про своїх рідних та друзів, здавалося би, суто цивільна людина. До того ж у подружжя Храпків підростають двоє маленьких дітей.
Проте мирному життю завадила війна. Навесні 2015 року він у складі 30-ї механізованої бригади проходив службу неподалік Артемівська. Подробиці бойових буднів солдат згадує неохоче.
— Того травневого дня був черговий такий обстріл наших військових проросійськими бойовиками. «Банальний», якщо можна так назвати, обстріл з 80- та 120-міліметрових мінометів, — розповідає Сергій.
...Блокпост. Атака терористів не вщухала. Від розривів мін хлопці переховувалися в укритті, очікуючи, коли ж нарешті завершаться «бахи». Тут уламком міни, що вибухнула поруч, було поранено одного із солдатів, і товариші кинулися йому на допомогу. Відтягнули постраждалого неподалік, перебинтували та почали готувати до перевезення у тил. А вже наступний ворожий фугас влучив у їхній гурт. Від вибуху двоє воїнів загинули на місці, а троє, у тому числі старший солдат Храпко, дістали контузій та поранень. Найважче поранення виявилося у Сергія.
До Артемівська їх перевезли на «броні», яка прибула згодом. У місцевому шпиталі Сергію Храпку зробили першу хірургічну операцію. Ліву руку довелося ампутувати. Потім пораненого транспортували до Харкова.
«Про те, що трапилося, мені того ж дня телефоном повідомили бойові товариші Сергія, — каже мати українського воїна Марія Павлівна. — Дружина поїхала до нього в Харків, а я залишилася вдома з онуками».
Ще кілька тижнів тривала боротьба лікарів за життя Сергія, лише в Київському центральному військовому шпиталі його було переведено з реанімації у «звичайне» відділення. Під час ще однієї складної операції була ампутована нога, бо інакше, сказали матері лікарі, її син не вижив би. І обнадійливий прогноз дозволив родині Храпків вперше за тривалий час змінити болісний сум на посмішку від отриманої перемоги!
Зараз Сергій Храпко продовжує лікування в Національному військово-медичному клінічному центрі. В День захисника України воїна відвідав міністр оборони України Степан Полторак, який щиро привітав Сергія зі святом, вручив йому грошову премію та годинник.
У «кіборги» вступив добровольцем...
Старший солдат 11-го добровольчого батальйону Міністерства оборони «Київська Русь» гранатометник Віктор АНДРІЙЧУК (на знімку), незважаючи на те, що йому лише 21, не по роках розсудливий... Адже за плечима в хлопця чимало важких випробувань, одним із яких була мужня оборона разом із іншими «кіборгами» Донецького аеропорту.
До Збройних Сил мешканець Вишгородського району Віктор вступив у травні 2014 року добровольцем. Не чекаючи на повістку з райвійськкомату, він сам попросив зарахувати його до батальйону «Київська Русь». Вдома залишилися мама та молодший брат.
Більше трьох місяців його рота, що стояла на шахті «Бутівка», біля Авдіївки, трималася на бойовому чергуванні в районі ДАП. 97 днів минули під безперервними обстрілами з сепаратистських танків, «градів» та САУ. Без відпочинку, без відпусток, без нормального сну та харчування українські воїни стояли тут стіною день у день.
Тяжке поранення Віктор отримав за два дні, як мав би виповнитися рік його служби, та за кілька днів до ротації його батальйону із зони АТО. Того дня терористи вчергове напали на опірний пункт ЗСУ. Хлопці цю атаку вкотре відбили, але під час бою В. Андрійчук отримав поранення.
Рана від гранати виявилася складною, і з-під Авдіївки Віктора транспортували у дніпропетровську лікарню ім. Мечникова. Після надання максимально інтенсивної допомоги перевели до Києва. Діагноз — ампутація лівої ноги, руки, численні переломи в області таза, опіки, а також багато рваних глибоких ран.
Лікарі тепер кажуть, що все в руках хлопця.
Говоримо з Віктором про війну й так зване перемир’я.
— Перемир’я нині — це для них своєрідний тир, — розповідає Андрійчук. — Саме на тир їхні атаки більше всього були схожі. Перемир’я на лінії фронту для них взагалі не існує. Їм закортіло побавитися — вилізли та постріляли. А українські військові діють згідно зі статутом. Тобто, зброя застосовується, лише якщо є явна загроза для життя.
Віктор насправді мужньо долає поранення, жодним словом не скаржиться на те, що випало на його долю. І його оптимізм, позитивна енергія приваблюють до солдата багатьох, хто перебуває з ним поруч.
Тепер, після виписки з військового шпиталю, Віктор Андрійчук проходить курс реабілітації, звикає до мирного життя. І навіть після повернення додому він продовжує носити єдине в його молодій долі, але горде звання українського воїна, захисника Вітчизни.
Зачувши слова «Київська Русь», терористи жахалися
Про те, як панічно бояться терористи бійців батальйону «Київська Русь», є у військових така байка. Коли бандити наскочили на український підрозділ, вони покидали зброю, злякано підняли догори руки та, ледь дихаючи, почали перепитувати:
— Ви хто, хлопці?
— «Правий сектор».
— Фухх, слава Богу, як нам пощастило, що не «Київська Русь»!
Молодший сержант Олег ЛИСЕНКО (на знімку) проходив службу в складі 11-го батальйону «Київська Русь» із серпня 2014 року. Під час третьої хвилі мобілізації Олег, якому минуло 44 роки, сам прийшов до Броварського райвійськкомату, попросивши відправити його добровольцем у зону АТО. Спочатку на шляху воїна були запеклі бої в Луганській області. Потім розгорнулася перша, осіння, кампанія під Дебальцевим.
Та найбільш жорстоким випробуванням, тестом на справжню мужність для Олега та його товаришів стало понад 100-денне бойове чергування на лінії зіткнення поблизу Донецького аеропорту, в районі селища Спартак.
За кілька тижнів до ротації Олег Лисенко зазнав контузії та поранення. Проте лави батальйону він не покидав до останнього і, лише вийшовши з зони АТО, погодився на лікування у госпіталі.
— Відстежуючи пускові точки супротивника, проводячи аерофотозйомку, ми бачили, що здебільшого артилерійський вогонь сепаратисти ведуть із житлових кварталів, — розказує Олег.
Його й зараз обурює той цинізм, із яким бойовики розташовували поруч із багатоповерхівками, школами та дитячими садками важкі озброєння, а потім розпочинали свої обстріли. «Ми ж вас захищаємо!» — відповідали терористи на всі претензії мирних донеччан, тоді як насправді виставляли їх фактично «живим щитом» на лінії артилерійського вогню.
До речі, Олег за національністю — болгарин, розмовляє переважно російською. Серед знайомих, друзів їхньої родини є чимало росіян. Де ж тут, скажіть, оті «бандерівці», якими постійно лякає «рашаТВ» жителів окупованої частини Донбасу?
Бійці Збройних Сил України вірні своєму військовому обов’язку, вони як громадяни своєї держави захищають її суверенітет та територіальну цілісність. І з цього праведного шляху наші воїни не відступлять. Адже недарма підрозділ носить таку горду назву — «Київська Русь»!
Автор висловлює щиру вдячність заступникові начальника Національного військово-клінічного центру полковнику Геннадію Пєрову за допомогу, надану при підготовці цього матеріалу.
Фото Владислава ЛЕОШКА.
