Напад на мобільну групу відомого підрозділу «Фантом», який боровся з контрабандою у «сірій зоні» на Луганщині, залишається одним із найзагадковіших епізодів АТО. Чи це була звичайна атака диверсантів, чи групу зрадили та привели в засідку ті, хто заробляв на постачанні товарів сепаратистам і проросійським найманцям і хотів будь-що усунути перешкоди, достеменно невідомо й сьогодні. Допомогти зазирнути під краєчок запинала цієї похмурої таємниці кореспонденту «Голосу України» погодилися безпосередні учасники тих подій — оперативники Головного управління ДФС Херсонщини Олег Сергієнко, Фелікс Крижановський та Олег Зволейко. Вони добровольцями пішли служити у «Фантом» і лише нещодавно повернулися до своїх родин — із душами, обпеченими пам’яттю про побратима Дмитра Жарука, загиблого у тій самій засідці.

«Тил» під обстрілом

— Що спонукало вас їхати в зону АТО й наражатися на повсякчасну небезпеку?
Олег Сергієнко: — Ми написали рапорти про зарахування до лав «Фантома», адже були певні — чинимо чесно й правильно. Звісно, у всіх є жінки та маленькі діти, але ми їх заспокоювали: будемо не на передньому краї, а біля найвіддаленіших блокпостів у тилу. Зрештою нашу групу херсонців 16 липня цього року розподілили до сектору «А» — до міста Щастя. Керівництво тамтешньої ТЕЦ надало нам один поверх у своєму гуртожитку — кімнати на чотирьох, вигоди у кінці коридору. Від колег із Херсона щотижня приходили передачі — макарони, м’ясна консервація, свіжі овочі, олія. Була газова плитка, на якій варили собі їсти, а також маленький спортзал. Словом, жити можна, якби не одна «дрібничка»: за 100—150 метрів від гуртожитку був останній блокпост, а за ним річка Сіверський Донець, на протилежному боці якої отаборилися сепаратисти. Виходило, від їхніх позицій до нашого тимчасового житла — метрів із вісімсот. Отакий «тил». Вже на другу ніч після нашого приїзду був дуже сильний обстріл з дванадцятої до другої години ночі. Розривається снаряд — дім захитався, вікна вилітають. Не дивно, що спали в одязі, у повній готовності бігти до підвалу. Стіни гуртожитку вряди-годи сікли скалки, але прямих влучань не було, оскільки від них нас захищали сусідні житлові багатоповерхівки.
— А їхні мешканці?
Фелікс Крижановський: — Якось на дозвіллі пішли купатися на берег Сіверського Дінця. Відшукали популярний у місцевих пляж, тільки роздяглися та скупнулися — аж тут над головою знову снаряди засвистіли. Ми похапцем зібралися й забрали в нашу «Мазду» чотирьох малюків віком від чотирьох до шести років із їхніми молодими матусями. Розвезли їх по домівках. Найбільше вразило, що діти не плакали, не лякалися і не бігли до підвалів — для них війна вже стала звичною частиною життя. Схоже, ми за них переймалися більше, ніж вони самі.

Торби з золотом у купі вугілля

— Коли розпочали рейди на лінії розмежування?
Олег Сергієнко: — На другий день видали захисне екіпірування, аптечки, а зброя в нас була з собою — табельні пістолети й автомати АКСУ з боєкомплектом. Підготувалися й другого дня вирушили на чергування. Воно тривало з раннього ранку до пізнього вечора, коли на контрабандистські манівці виходили перевізники всякого добра. За добу зупиняли по 10—15 машин із різноманітним крамом, від овочів до цигарок, від алкоголю до косметики. Багато тягли продуктів, бо це було дуже прибутково. З нашого боку лінії розмежування свіжі огірки, приміром, коштували 15 гривень за кілограм, а на непідконтрольній території — 50—60 гривень. Пляшка «Кока-Коли» у нас двадцять гривень, у них — вісімдесят і так далі. Хабарі теж постійно пропонували чималенькі — і п’ять, і десять тисяч гривень, тільки щоб не зачіпали та далі не затримували. Але ми туди приїхали не гроші заробляти.
Фелікс Крижановський: — Група, в якій був я із загиблим старлеєм Дмитром Жаруком, перевіряла залізницю. За два кілометри від Щастя був такий контрольний пункт і залізнична станція Городні. До неї для потреб ТЕЦ Щастя з непідконтрольної Україні території, Свердловська та Антрацита, тоді надходило по три-чотири потяги на шістдесят-сімдесят вагонів щодня, потім — по одному потягу на день. Ми перевіряли й документи на вантаж, і сам вантаж. Згадую історію, як про один потяг надійшла інформація: у головному вагоні везуть коштовності. Спільно зі співробітниками СБУ та прикордонниками ми ці вироби знайшли. Масштаб вразив: п’ять великих торб на кшталт «мрія окупанта», вщерть напханих ювелірними виробами — золотими хрестами, образами, посудом, срібними бокалами тощо. Все нове, з бирками. Машиніст пояснив, що це добро йому передав начальник станції з Луганська. Ми зрозуміли: дорогою він мав торби десь скинути. Поїзд «провели», але тих, хто повинен був зустріти золото, не побачили.
— Чи була боротьба з контрабандистами на сто відсотків ефективною, як гадаєте?
Олег Сергієнко: — Зрозумійте: мобільним групам «Фантома» вдавалося перекривати лише основні шляхи. Специфіка місцевості дає змогу контрабандистам вишукувати всілякі обходи. Скажімо, є там таке село Мілове — одна вулиця українська, друга вже у Росії. Вдень під’їжджає з українського боку вантажівка, і на подвір’я затягують товар. А вночі його тишком-нишком несуть на російський бік. Одну партію краму там особисто мені довелося затримувати, і чого в ній тільки не було — від саперних лопаток до мангалів, від мотузок для білизни до м’ясорубок. Штраф до бюджету власник заплатив у розмірі сімнадцяти тисяч гривень.
— Сепаратистів затримувати доводилося?
Олег Сергієнко: — Звісно. Був навіть майже анекдотичний випадок. На український блокпост припхався заблукалий громадянин РФ — із російським паспортом і військовим квитком, із військовою формою у торбі. Каже: «Хто тут старший, де можна в ополчення записатися?» Його повалили носом у землю, руки крутять, а він усе перепитує: «То я туди чи не туди потрапив?»

На «гарячій» ділянці

— А з міліцією співпрацю налагодили?
Олег Сергієнко: — Ми з тамтешньою міліцією жодних контактів не мали. Проходила навіть інформація, що міліція Щастя, де продаж алкоголю заборонений, могла бути причетна до його прихованого перевезення через блокпости. Тому службові міліцейські машини теж доводилося перевіряти. Однак жодних заборонених товарів у них не знаходили. Але з місцевими правоохоронцями не конфліктували — там, де були ми, їх не було.
— Чимось особливим вирізнялося місце, де потрапила у засідку група Дмитра Жарука?
Олег Сергієнко: — Це було за п’ять кілометрів від селища Лобачеве. Біля нього протікає той же Сіверський Донець. Раніше його береги поєднував міст, але його підірвали. Місцеві з усіх сіл звозили туди врожай, а вночі переправляли на протилежний берег човнами та плотами. Там їх прикривали сепаратисти — у лісосмузі влаштували окопи з кулеметами, у комишах сновигали автоматники. Ділянка була «гаряча».
— Справді були підстави підозрювати, що маршрут тієї групи ворогові здав зрадник?
Олег Сергієнко: — Навряд чи. Конкретного маршруту якраз не було. Тоді до групи Дмитра включили нового співробітника СБУ замість його попередника, котрий захворів. І новачка «обкатували», показуючи йому місцевість. До повороту, на якому влаштували засідку, можна було дістатися п’ятьма різними дорогами. Тож я гадаю, що розвідувально-диверсійна група ворога влаштувала засідку навіть не на конкретну машину, а на невеличку колону, щоб узяти полоненого. Поставили дві, а не одну протипіхотну міну МОН-50, і дві привели в дію. Хмара сталевих кульок із двох МОНок прошила машину, в якій їхала мобільна група. Дмитро був у бронежилеті, але кульки потрапили йому в незахищений бік. Він загинув на місці. Поруч сидів капітан-десантник, він уцілів, але його автомат був пошкоджений. Хлопець узяв зброю Дмитра, зайняв оборону і відбивався, доки на сусідньому блокпості не почули стрілянину й не прийшли на підмогу. Тож узяти полоненого у «диверсів» (за словами військових розвідників, їх могло бути чотири-п’ять) не вийшло. Я дуже чітко уявляю собі цю картину, бо за сорок хвилин був на місці бою, допомагав вантажити тіла вбитих. Картина така, що й згадувати її не хочеться, — два «двохсотих», троє «трьохсотих».
— Однак за потреби готові знову повернутися до зони АТО?
Олег Зволейко: — Звичайно. Ми там були і переконалися — від нашої роботи там є реальна користь. Тому повернемося, якщо покличуть. Це не тільки моє переконання, а й усіх хлопців із «Фантома». 
— Дякую за інтерв’ю.

Записав Сергій ЯНОВСЬКИЙ.

 

 

На знімку зліва направо: Фелікс Крижановський, Олег Сергієнко та Олег Зволейко в рідному Херсоні після повернення з АТО.

Фото автора.