Серед учасників АТО, представлених на офіцерські звання, — молодший сержант Марина (на знімку), що служить у батальйоні міліції «Луганськ-1».
— Одного разу приїхала у відпустку додому на Буковину й у військовій формі пройшлася селом. Люди тепло вітали мене, доки не бачили шеврон, на якому написано «Луганськ-1». Дехто просто полотнів: «Ти що, у сепарів служиш?». Пояснюю, що я у підрозділі, де несуть службу патріоти з багатьох регіонів України. Хоча кістяк становлять жителі Луганщини. Люди полегшено зітхають. Прикро, звичайно, але, на жаль, Луганськ у багатьох людей асоціюється з горем і зрадою.
І все-таки за час служби на Луганщині Марина по-своєму зуміла полюбити цей край. До її функціональних обов’язків нині входить несення служби на блокпостах, а також патрулювання Станиці Луганської, розташованої на лінії розмежування. Крім Марини, у батальйоні ще десятеро дівчат. Служать нарівні з чоловіками, поступок їм не роблять. Складно будувалися взаємовідносини з місцевим населенням.
— Я, наприклад, розмовляю українською, і це багато кого із місцевих мешканців насторожувало, — розповідає Марина. — У Станиці були випадки, коли люди ображали мене. Чого, мовляв, бандерівка, припхалася до нас, їдь додому. Річ у тім, що дуже довго тут не було українського телебачення. Інколи ми з цікавості переглядаємо російські канали. Боже, що про нас там тільки не говорять! Що ми бандити і прийшли на Донбас грабувати, катувати, убивати. Нас називають фашистами... Наївні люди вірили цій російській пропаганді. А коли пожили поряд з нами і побачили, які ми насправді, змінили своє ставлення на краще. Переконалися у російській брехні, бо українські військові доброзичливо ставляться до населення, завжди приходять їм на допомогу.
Марині — 25 років, за фахом вона юрист. Служити пішла добровольцем, залишивши батьків та дитину.
— А чого сидіти вдома? — питає дівчина. — Дивитися телевізор і журитися: бідні східняки? Я хотіла захистити країну.
Луганська область.
Фото автора.
