Нещодавно в столичній театральній майстерні «Сузір’я» відбулася зустріч-дискусія представників театральної спільноти, чиновників Мінкультури та народних депутатів. Більшість серед запрошених — художні керівники та режисери українських театрів: Станіслав Мойсеєв, Віктор Гирич, Олексій Кужельний, Андрій Май, Сергій Проскурня (усі — Київ), Петро Ластівка (Луцьк), Євген Курман (Кіровоград), Ярослав Федоришин (Львів). Прийшли також двоє екс-міністрів культури — Василь Вовкун та Євген Нищук. Депутатський корпус представляла лише Ірина Подоляк, перший заступник голови парламентського Комітету з питань культури і духовності.

 

Мета зустрічі — обговорити нюанси законопроекту про запровадження контрактно-конкурсної форми роботи в галузі культури і внесення відповідних змін до закону про театри і театральну справу. Власне, йдеться про статтю 19 згаданого закону. Чому саме цей пункт опинився в центрі уваги? Як сказав, відкриваючи дискусію, Станіслав Мойсеєв, художній керівник столичного театру імені Франка, стурбованість викликає те, що законопроект передбачає введення одноосібного керівництва в театрах. Такою особою буде директор, обраний на конкурсній основі на п’ять років. А вже він прийматиме на посаду художнього керівника (також на конкурсній основі). Але ж художній керівник, по суті, є головною особою у творчому колективі. Стосунки між ним, творцем, і директором, адміністратором, інколи складаються антагоністично. Траплялися, і не так давно, курйози, коли на посаду директора театру призначали колишнього начальника тюрми, бо в нього є «адміністративний досвід». Звісно, це призводило до конфліктів. Щоб збалансувати ситуацію, ще за радянських часів придумано об’єднувати ці дві посади («директор—художній керівник»), що практикується й досі.


Пані Ірина Подоляк, пояснюючи суть законопроекту, підкреслювала, що йдеться про зміцнення демократії та самоврядних процесів у творчих колективах, про вдосконалення професійних стандартів, розширення кола кандидатів на посаду директора (адже кандидатами можуть бути не лише «адміністратори», а й «творці»). Але обговорення показало, що пріоритет одноосібного «адміністративного начала» насторожує театральних діячів. Адже ніде в світі театр не є прибутковим виробництвом. То чому головним у ньому має бути саме адміністратор? Молодий київський режисер Андрій Май прямо заявив: «Ви не зацікавлені в розвитку сильного режисерського (авторського) театру!». Так чи інакше про це говорили й інші учасники дискусії. Справді, нинішній театр по суті своїй є авторським, тобто «режисерським», а не «директорським». Найвідоміші й найпопулярніші сучасні українські театри часто від самого початку створені певними режисерами-лідерами й цікаві публіці саме як «театр Малахова», «театр Митницького» чи «театр Кужельного» в Києві або «театр Кучинського» у Львові. І ні акторів, ні публіку зовсім не турбує, набрано цих керівників за конкурсом чи ні, й чи не «пересиділи» вони на керівних посадах свій строк. Навпаки, публіку цікавить, щоб вони «сиділи» там якомога довше! Між іншим, усі художні керівники театрів Києва, включаючи названих, нині перебувають на контракті — отже, «контрактно-конкурсна форма роботи» для них уже давно є реальністю. Однак це ще не свідчить про жодні зрушення в державній культурній політиці. Промовистий факт: якщо на початку нинішнього року всі ще з ентузіазмом говорили про театральну реформу, то тепер скромно перейшли до «обговорення нюансів».