Відійшов у вічність на 75-му році життя письменник, дипломат, державний і громадський діяч Роман Лубківський (на знімку).

Львів велелюдною процесією попрощався з відомим українським поетом. Наша земля стала на метр вищою — на ній виросла могила Романа Лубківського. Поховали письменника на Личаківському цвинтарі поруч із дружиною Наталією.
Спинилися в зажурі подільські села Острівець і Застіноче, де народився жорстокої воєнної пори — 10 серпня 1941 року — і провів своє дитинство майбутній майстер слова; оповита тихою печаллю княжа Теребовля, де він закінчив десятирічку; одягнув жалобні шати древній Львів, куди влітку 1958-го приїхав скромний сільський хлопчина у вишиванці, де закінчив факультет української філології Франкового університету і залишився назавжди. Сумує столичний Київ, який пам’ятає Романа Лубківського як автора поетичних книг «Громове дерево», «Рамена», «Звізда», «Погляд вічності» (до речі, за ці роздуми над автопортретами Кобзаря удостоєний Шевченківської премії), як народного депутата України першого демократичного скликання (1989—1993 роки), як голову Комітету Шевченківської премії. Стрічки траурної жалоби додають Мінськ, Варшава, Прага, Братислава, де свого часу побачили світ поетичні книги українця братніми слов’янськими мовами.
Він добре знав мови наших слов’янських сусідів, докладав максимум зусиль, щоб познайомити українського читача з творами братів-слов’ян. Так з’явилися поетичні антології «Слов’янське небо» і «Слов’янська ліра», перекладені і впорядковані поетом зі Львова. Чи не тому, коли на початку 90-х років створювали амбасаду нашої держави у Чеській Республіці та Словацькій Республіці, то першим її послом став Роман Лубківський.
Роман Мар’янович з Божого благословення ще з юнацьких років був повінчаний з дивовижною нареченою — поезією і залишався їй вірним до останнього подиху. Справжній князь українського віршованого слова. І те, що залишив нам у спадок, назавжди зостанеться у скарбниці вітчизняної літератури. Він не тільки віртуозно творив Слово, а й стояв на його обороні, захищав його українську неповторність. 
Роман Мар’янович, очолюючи Львівську обласну організацію СПУ (1980—1992), а згодом — обласне управління культури, багато зробив для популяризації творчості та увічнення пам’яті таких постатей, як Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич, Богдан Лепкий, Святослав Гординський... Чимало зусиль доклав і до створення у Львові Музею визвольної боротьби.
Завдяки небайдужості й активній участі Романа Лубківського збудована нова школа-десятирічка в його рідному Острівці, там же відкрито меморіальну хату-музей письменника Володимира Гжицького, відреставровано знівечену культову споруду, де має з’явитися Центр сакральної культури Тернопільщини, започатковано літературно-мистецький фестиваль «Подільський карб». Саме на ці мистецькі фестини, присвячені 120-річчю з дня народження Володимира Гжицького, навідався зі своїми друзями зі Львова і Тернополя — справжнім літературним десантом — Роман Мар’янович буквально за тиждень до своєї кончини. Попри те, що був змучений хворобою і довгою дорогою, цікавився сучасним життям краян, жваво спілкувався з учасниками свята. Немов прощався з краєм свого дитинства, з близькими і рідними для нього людьми.
Усе життя Романа Лубківського немов підтверджує слова його відомого земляка, вченого світового рівня Івана Пулюя: «Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».
Земля пухом Вам, Романе Мар’яновичу. Вічная пам’ять!

Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ, Богдан НОВОСЯДЛИЙ, Михайло ОНИСЬКІВ.

Київ—Тернопіль.