Відійшов за вічну межу Геннадій Душейко. У сімдесяті—дев’яності роки минулого століття він заходив в Україні у кожен дім із своїми гостроактуальними телевізійними коментарями, діалогами з відомими світу людьми, такими, як Маргарет Тетчер чи Михайло Горбачов, «Вечірніми вісниками» на Українському телебаченні. Особливо люди чекали його слова у тривожно-трагічні дні Чорнобильської катастрофи. Геннадій Душейко міг як провідний фахівець УТ просто коментувати події тих днів, не виходячи з телестудії. Але він був Професіоналом з великої літери, справжнім журналістом, мужньою людиною. Тому сам добував інформацію для своїх сюжетів, їхав не просто «в зону», а до зруйнованого реактора, до людей, які ціною свого здоров’я і життя ліквідовували наслідки цієї найбільшої техногенної катастрофи в історії людства.
За висвітлення ліквідації аварії його було удостоєно цілого ряду високих нагород і відзнак України і колишнього Союзу. А колеги — в особі союзної Спілки журналістів — відзначили його високий професіоналізм, самовіддану роботу і мужність знаком «Золоте перо».
Кілька рядків з інших сторінок його біографії. Народився на Кіровоградщині. Школу закінчив із золотою медаллю. У 1967 році розпочав навчання на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. По закінченні служив у армії. Після цього були майже три десятиліття його плідної роботи на очах усієї України в ролі коментатора УТ, одного з найбільш упізнаваних, популярних і талановитих. Працював він на відповідальній посаді в Київській обласній державній адміністрації, багато років був доцентом кафедри телерадіожурналістики Київського національного університету мистецтв. Трудився певний час і оглядачем газети «Голос України».
А ще він був душею української журналістської сім’ї. З відкритою усмішкою, веселою вдачею, тонким дотепом, незлобливим гумором, піснею під гітару, іскрометним експромтом...
Він був вірним сином своєї мами, яку, переселившись у Кіровоград, оберігав і доглядав, скільки стачило йому сил...
Він був нашим надійним другом, з яким пов’язані незабутні роки студентської юності та післяуніверситетські десятиліття, зокрема, й обов’язкові для нашої групи з випуску 1972 року плавання кожного літа по українських річках.
Під час одного з таких плавань народилась ідея написати трилогію: перша книга — про наш курс, друга — про всі курси журналістського факультету (нині інституту), третя — про тих, хто нас в університеті навчав і виховував. І ця трилогія була підготовлена і видана. Один з її авторів — Геннадій Душейко. Чомусь найважче йому писалися спогади про наш курс. Ось це письмове зізнання, що увійшло до другої книжки: «... Сто разів сідав писати і не міг почати. А вже як написав перший рядок, то до самого ранку, всю ніч перебирав у пам’яті ці 35 років. Такого в мене ніколи ще не було. І не знаю, чи колись ще й буде: нестримне, п’янке і жагуче бажання зробити в пам’яті моментальний фотознімок, де ми всі разом востаннє, такі молоді, такі красиві й такі талановиті (кожен по-своєму). Я так гостро відчув, що тонесенькі ниточки й досі нас якось невидимо пов’язують усіх докупи. Хоч бачимося все рідше. Якщо ти вмієш це відчувати, — значить помреш в розквіті таланту...»
Вічна і світла йому пам’ять. Щирі співчуття його рідним і близьким.

Друзі, колеги, спілчани.