Слів для горя завжди бракує. П’ятий день українці, не стримуючи сліз, несуть до посольства Російської Федерації квіти, іграшки, цукерки, паперові літаки й листи з простими словами підтримки «ми з вами», «брати, тримайтеся», «сумуємо»...
А росіяни прокоментували світлини і відеосюжети, викладені українцями в соцмережах, так: «Плачу... Від сорому перед українцями», «Подивіться, скільки квітів! І це після всього зла й ненависті, що їх принесла наша країна на цю землю. Воістину, доброти і великодушності народу України нам усім треба довго вчитися», «Душа! Головне, що має бути в людині, нормальній!», «Київ. Перед посольством Росії. Від того народу, чиїх дітей убивали. Момент істини!»...
Для росіян цей момент також настав.
Євген РОДІН (Нижній Новгород, публіцист):
— Почну з того, що у свідомості звичайних росіян давно мусувалася думка: п’яний Хрущов, сука, подарував Крим. Як би його повернути? Те, що передачу Криму було здійснено при СРСР, і Хрущов був першим секретарем саме КПРС, а не РРФСР навіть, мало кому спадало на думку. Я вже не кажу про міжнародні угоди дещо пізнішого періоду. Агресія на південний схід України теж готувалася давно. Не пам’ятаю точно, коли це було: з початком дій зелених чоловічків у Криму, чи навіть до цих подій. Мені прийшов лист від однієї поетеси, знайомої мені по одному з літоб’єднань: «Євгене, підпишіть петицію! Я перейшов за посиланням, і знайшов там листа творчої інтелігенції: «Путін, введи війська!» Я, звичайно, відмовився. Але було зрозуміло, що щось готується. Тому події в Донецьку та Луганську для мене сюрпризом не стали. Глибинні причини цих подій я виклав у себе на сайті ще в 2011 році в замітці «Синдром колишнього чоловіка в російській зовнішній політиці»: http://gazeta-bt. ru/? p=1934 Або в замітці: «Любов і нелюбов, як валюта російської політики»: http://gazeta-bt. ru/? p=2078
Що можна зробити нам, російським громадським активістам, в умовах, коли 90% суспільства з придихом, і навіть із підвиванням, сприймають кожну дію Путіна? Не так уже й багато. Я, наприклад, пишу на своєму сайті, на сайті «Эхо Москвы», на сайті української газети «Новое время», беру участь у пікетах, веду роз’яснювальну роботу. Адже треба розуміти, що ніякого «русского мира», як такого, не існує. Які духовні цінності можуть принести в Україну бійці Кадирова? Що можуть вони сказати: читайте Пушкіна? А чи самі вони його читали? Нам кажуть, що треба підтримувати росіян, вони ж свої. Відповім: а коли до вас у дім лізе озброєний бандит, ви хіба запитуєте, якої він національності? «Ой, друже, ти росіянин? Ну, грабуй тоді!» Так, чи що? І чому я повинен підтримувати бандитів, тільки на тій підставі, що вони росіяни? Я написав постскриптум до посмертної книги Нємцова «Путін. Війна» http://gazeta-bt. ru/? p=4543 На презентації цієї книжки в Н. Новгороді вручив її текст Іллі Яшину.
Тим більше мені було дивно дізнатися про те, що десь в Естонії Ілля Яшин (у переказі Олега Кашина), що якщо б в Естонії були російськомовні телеканали, то й Путіна б не було. На мій коментар про те, що в Україні були російськомовні телеканали, а Путін все одно є, відповіді не отримав. І закінчив свою замітку Кашин словами: «Полюбіть росіян!» Це те саме, про що я писав у зазначених замітках. Це позиція ґвалтівника. Не хочеш нас любити добровільно — полюбиш силою!
Мене запитують: як відновити мир між народами? Як помиритися з людиною, яка відібрала у вас кімнату? Зрозуміти й вибачити і горілкою почастувати? Чи вимагати від правоохоронців покарання негідника? Тут мають вирішувати тільки українці. Один варіант: прийти до Путіна на уклін. Попросити в нього вибачення за що-небудь. Інший: звертатися до міжнародних правових структур і вимагати захисту. Попутно розбудовуючи свою країну.
Який варіант обрати, вирішувати лише українцям.
Слава Україні! Слава героям!
Ольга СОБОЛЄВА (із Челябінська, менеджер з експорту, живе в Італії):
— За часів СРСР я встигла побувати в багатьох містах України (Київ, Дніпропетровськ, Феодосія, Бахчисарай, Джанкой), а в Одесі та Коктебелі не раз відпочивала влітку. Усі мої спогади про Україну пов’язані з незвичайно теплим і щирим прийомом у будь-якому місті. У ті роки навіть подумати про війну між Україною та Росією здавалося б божевіллям. Сьогодні божевілля Росії — це норма. З кожним днем людей дедалі менше дивують злочинні дії російських найманців на сході України. Агресія Росії проти сусідньої держави, яка багато років жила у мирі та добросусідстві з усіма країнами пострадянського простору, стала підлим «ударом у спину», якого так безжалісно завдала у найважчий момент для України. Ще не встигла оговтатися від втрат під час Євромайдану в Києві та занурена у нестабільність, Україна наразилася на добре організовану та сплановану «операцію» із захоплення території Криму і водночас з нашестям армії провокаторів, що прибули на схід країни для дестабілізації звичного способу життя людей. Про все, що відбулося на сході України незабаром після цього, ми добре знаємо. Цинічне отуплення телеглядачів армією псевдожурналістів пішло в маси й поступово накрило росіян хвилею ненависті до України, а заодно й до США як спільника та підбурювача в цій війні (у подачі російських ЗМІ). Ніхто не може знати, скільки часу знадобиться, щоб українці змогли пробачити росіян за те, що відбулося з їхнього мовчазного дозволу в Україні. Як каже Віктор Шендерович, «червь истории роет медленно», тому треба набратися терпіння й чекати. Я упевнена, що за Україною — майбутнє, і вона обов’язково стане процвітаючою цивілізованою європейською країною. Від усього серця бажаю їй цього й дуже сподіваюся дожити до моменту повернення Криму до складу України (яким його вважає увесь цивілізований світ). Слава Україні!
Світлана СТРУГАЦЬКА (Санкт-Петербург, продавець книжок):
— Півжиття я прожила в Радянському Союзі. Усі союзні республіки, отже, були моєю батьківщиною, нас так учили в школі. Кордони існували тільки на контурних картах, які ми мали заповнювати на уроках географії. Зрозуміло, що південні республіки були так далеко і територіально, і психологічно, що я про них якось і не думала. А ті, що ближче, здавалися хоч і близькими, але іншими. Найбільш «західні» і привабливі — це Литва, Латвія, Естонія. Вони були чужими, хоча доїхати до них було нескладно. У Таллінн погуляти? Легко. Доторкнутися до цивілізації.
Але Україна в моїй свідомості не була ніколи окремою країною. Навіть у думках не було слова «брати» і решти такого. Не було для мене жодних «вони» і «ми». Ми були єдині...
Минув час. Давно вже немає тієї країни, немає вже тих контурних карт із умовними кордонами. Усі колишні союзні республіки стали окремими державами. Багато із цих країн, проте, тією чи іншою мірою досі залежать від Росії.
І от сумні події останніх двох років сприяли тому, що Україна, на мою думку, остаточно перетворилася на самостійну й незалежну державу. Українці, незалежно від походження і мови, якою вони спілкуються, визначилися для себе як нація з непохитною установкою на патріотизм. Не в російському солоденько-перекрученому сенсі цього слова. А в тому розумінні, що українці встануть, якщо знадобиться, стіною на захист своєї Батьківщини. На відміну від нашого патріотизму, який, на жаль, полягає лише в тому, що «ми пощади не дамо ворогу», навіть якщо в нас його немає. Країна зміцнила кордони: тут ми, а там, вибачте, ви. І не рипайтеся, будь ласка.
Я спілкуюся із друзями з України й нещодавно піймала себе на тому, що тепер вони для мене — жителі іншої країни. Це не погано і не добре, це просто факт.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Пікет руху «СОЛИДАРНОСТЬ» проти війни, за МИР! Москва. Метро «Третьяковська», 31.10.2015.
Фото Алли НАУМЧЕВОЇ.
