Світ усе одно розвидниться

4 листопада 2015 514

Краєзнавець, письменник Вадим Мицик почав збирати матеріали про голодомори в Україні ще з 1960-х. Записане від очевидців голоду 1932—1933 років вперше побачило світ лише у незалежній Україні. А дослідник продовжує свою роботу, друкує у періодиці невідомі факти найтрагічнішої сторінки в історії українського селянства.

Найстрахітливіші дні випали на кінець зими і початок весни 1933 року. У селян не залишалося ані крихти хліба, зернини чи картоплини. Люди масово помирали. Ті, хто ще тримався на ногах, хоронили мерців у спільних могилах. Викопували яму або великий рів, скидали їх прямісінько з воза і засипали лише тоді, коли заповнювали вщерть. У Вишнополі Тальнівського району така спільна могила була на Колибабовому яру. Про той цвинтар приказки зосталися: «Не омине нас Колибабів яр», «Час вже на Колибабів яр».
У селі Дзендзелівці Маньківського району активіст колективізації Спиридон Губенко чи то від недоїдання, чи від дурного розуму вчинив наругу над померлими односельцями. Комнезамівець розсадив небіжчиків на дні ями і попіднімав їм руки, як на голосуванні. Одному дав у руки газету. Людей, які йшли на роботу, закликав і казав, що вони хоч і повмирали, але голосують за колгосп, а от живим треба двома руками за нього голосувати.
Влада все робила, щоб від місць масових поховань і сліду не було. Їх зрівнювали з землею, перетворювали на пустку. І ніхто не смів перечити. В Романівці, того ж Тальнівського району, голова колгоспу за мовчазної згоди активу села вчинив святотатство: проклав через могилу дорогу до ферми, а згодом її забрукували. Натомість у Дзендзелівці краєзнавець Григорій Дудник не тільки відновив могилу, яка виявилася на території школи, а й встановив імена померлих від голоду — 593 особи, з них 271 дитина. Дослідник своїм коштом виготовив поіменні таблички...
Досліджуючи родове коріння українського патріота й літератора, натхненника шістдесятників Матвія Шестопала, побував у його рідному селі Мурзинці на Звенигородщині, де натрапив на унікальну братську могилу 1933 року. Напис сповіщав, що тут похований «Момот Іван Григорович і 11 невідомих дітей. 1888—1933 р.». Вперше за час досліджень вдалося натрапити на підписане поховання часів тридцять третього року. Організатори Голодомору старанно замітали сліди своїх злочинів.
Старожителі села розповіли, що померлих голодною смертю односельців ховали у тридцять третьому на старому цвинтарі коло школи. Людей голодовка наче косою викошувала. Іван Григорович раз у раз приказував: «На погибель все йде. Скоро й землі не стане, щоб ховати». Справді, вже забракло місця на кладовищі у центрі села, тож виділили ділянку за селом. Новий цвинтар започаткувався похованнями заморених голодом 1933 року. У 1990-ті на тім місці великий дубовий хрест поставили. При вході на цвинтар встановили кам’яний пам’ятник. На жаль, у селі так ніхто і не взявся позаписувати імена померлих у 1932—1933 роках, а тепер уже нема від кого дізнатися. Про братську могилу люди казали, що це, мабуть, вчителя з учнями поховано.
Насправді Іван Момот — не вчитель, а хлібороб. Про нього мені переповів онук Івана Григоровича, Олександр Момот. Він хоч і не бачив свого діда, та бабуся Марія Саківна весь час розповідала про свого чоловіка багато доброго.
Був Іван Момот дужим, працьовитим і справедливим. До всякого діла беручкий і все йому в руку йшло. З року в рік прикуповував землі. Розводив худобу, мав добрих коней. Весь час був у роботі, хтозна, коли й відпочивав. На сходці села вирішили збудувати цегляну школу. Момот виступив і сказав, що продає свої воли і гроші віддає на будівництво: «Хай діти вчаться, може, їм світ розвидниться...» А ще він дуже любив свою дружину Марусю. Одружилися вони у 1914 році й мали синів Олексу, Миколу та дочку Євгенію. Дружина носила чоловікові їсти в поле. І, коли він забачав її, йшов назустріч і ніс дружину на руках аж до місця роботи. Казали: «Іван стільки пшениці вирощував, що вистачило б все село нагодувати».
...Комсомольці й комнезамівці прийшли розкуркулювати Івана Момота. Все забрали: хліб, худобу, реманент. Серед білого дня пограбували й принизили. Їсти не залишили ані цурки. В одного із тих, що розкуркулювали, прокинулася дрібка совісті. Прийшов до Момота та й розповів, в якій коморі зерно висипане. Там можна дірку просвердлити, і зерна з відро насиплеться. А Іван сказав: «Я все життя трудився, а не крав. Те, що ви в мене забрали, уже не моє і вам на добро не піде. Навіть і свого я красти не буду».
Голод та пекучий біль таки домучили 45-річного Івана Момота. Все життя вирощував жито-пшеницю, а помер від безхліб’я у 1933-му... Чоловіки на цвинтарі викопали яму — його у селі, крім активістів, щиро шанували. Коли на другий день принесли покійного у домовині хоронити, то на дні ями вже лежали мертві тільця малолітніх школяриків. З’яcувалося, що у сільському патронаті вмерли від голоду одинадцятеро дітей-сиріт... Їх разом і повкидали у готову викопану яму.
Рідня Момота розсудила по-людському: Іван хотів, щоб діти вчилися, то хай тепер спочиває на тому світі з маленькими мучениками. Від цієї моторошної події й постала у селі братська могила: «Момот Іван Григорович і 11 невідомих дітей. 1888—1933 р.»
Отакий смертельний наслідок людиноненависницької комуністичної влади у ХХ сторіччі. Три голодовки, дві великі війни, жорстокі репресії. Не вгамовуються вороги України й сьогодні, намагаються загарбати те, що їм не належить. Та світ усе одно розвидниться. Це передрік невтомний трудівник Іван Момот.

Підготувала Ліна ЛЕБЕДЕНКО.

Черкаська область.