...Мама Владислава Алексейчука до останнього вірила, що її син (на знімку) вирветься живим із того пекельного донецького аеропорту. Адже він такий сильний, тренований, безстрашний — справжній десантник.
На початку січня Влад телефонував їй, заспокоював, як міг, пробував підбадьорити. А двадцятого січня будь-який зв’язок з бійцем та його побратимами перервався.
Невдовзі Ніна та Володимир Алексейчуки отримали повідомлення, що їх син, розвідник 81-ї десантно-штурмової бригади, боєць «Легіону Свободи» Владислав Алексейчук, вважається зниклим безвісти...
Відтоді, з січня 2015-го, потяглися довгі, пекучі дні та ночі чекання. У цьому мороку невідомості родина Алексейчуків все-таки жила сподіваннями на чудо. На неймовірний випадок, на дивовижний збіг обставин, за яких їх син вийде з друзями неушкодженим. Може, й зраненим, змученим, та живим.
У тривогах і болях минули весна, літо. Осінь принесла чорну звістку: проведений аналіз ДНК загиблого в аеропорту «кіборга» підтвердив: це був 37-річний Владислав Алексейчук. Поховали його ще взимку як невідомого солдата на військовому цвинтарі Дніпропетровська. Батьки попросили волонтерів допомогти перевезти тіло сина у рідну Умань.
...Провести героя в останню путь зібралися ті, хто його знав, любив, шанував, захоплювався. А знала Владислава в Умані вся творча, інтелектуальна молодь. Він був талановитою, неординарною людиною. Створив у місті молодіжний мистецький проект «Підвал Шекспіра». Це був просто гараж, де Влад проводив виставки художників, поетичні вечірки, концерти просто неба. За ним завжди ходила ватага підлітків. Владислав організовував для них тренування з боксу, з вправ на перекладині, проводив турніри силових видів спорту, розповідав про свою армійську службу у лавах десантних військ.
Про останній день життя Владислава Алексейчука розповів в Умані його бойовий друг Володимир Костєв:
— 20 січня — один із найтрагічніших і найважчих днів нашого батальйону. Тоді загинуло дуже багато побратимів. Коли зранку збиралися в аеропорт — розуміли, що у нас, найімовірніше, один квиток в один кінець.
Повернення може і не бути. Та бійці казали: ми будь-що їдемо туди. Там — наші хлопці. Їх треба витягувати з смертельного пекла. Одним із тих, хто першим вирушив в аеропорт, був Влад — зібраний, рішучий, спокійний. Я обнявся з ним. Ніби відчував, що бачу його востаннє...
Поховали Владислава Алексейчука на цвинтарі «Софіївська слобідка», неподалік знаменитого дендропарку. Свого часу він і навчався серед того зеленого моря, в Уманському аграрному університеті. Мама говорила, що син дуже любив «Софіївку», писав про неї вірші, складав пісні.
Черкаська область.
Фото надане уманською волонтерською організацією «До перемоги!»
