Свою першу ляльку Людмила Павлова з Тернополя отримала у подарунок, коли їй було десять років. «Нині у мене двоє дітей, троє онуків, а я й досі бавлюся ляльками і маю від того не менше задоволення, ніж у дитинстві», — жартує вона.

Вийшовши на пенсію, провізор за фахом повністю віддалася улюбленій справі — виготовленню ляльок-мотанок. Хоч слово «виготовлення» тут мало підходить, адже це надзвичайно творчий процес. Ляльки у пані Людмили непрості: кожна (а їх понад півсотні) зодягнена у народний стрій, притаманний певній етнічній групі України.  Для більшої наочності свого лялькового світу майстриня вишила етнографічну мапу України розміром півтора метра на метр.
Вона вміє все: вишиває, плете спицями і гачком, відтворює стародавні українські прикраси, займається макраме і бісероплетінням. Використовує різні техніки вишивання: хрестик, гладь, мережки, занизування... Починала з серветок, рушників, картин, скатертин, виплітала речі для себе, дітей, чоловіка. У сутужні часи творила на замовлення, і це було суттєвим доповненням до сімейного бюджету.
Якось, коли її донька ходила у п’ятий клас, а купити в магазинах щось путяще було складно (ті, хто жив у 90-ті, знають, що це таке), пані Людмила зі старих речей змайструвала їй таке пальтечко, що навіть учителька  запитала, де продають такі імпортні речі. Мати навчила доньку всього, що вміє. Глибші корені сягають бабусі, яка була родом з Вінниччини. Кожному зі своїх п’ятьох дітей вона виткала килим: красивий, весь у квітах. Тепер це сімейна реліквія.
Лялька-мотанка спершу з’являється у її уяві. Далі триває напружена підготовка: походи у музеї, перелопачування десятків книг у бібліотеках, пошуки потрібної інформації в Інтернеті... Однією з найскладніших своїх робіт вона вважає відтворення знаменитої борщівської вишивки. Перед тим радилася з відомою колекціонеркою борщівських сорочок Вірою Матковською. Перенести багатство цієї вишивки у мініатюру — величезна праця. А треба ще до дрібниць відтворити й інші елементи народного костюма. Прикраси для ляльок теж виготовляє сама. Навіть зачіска, головний убір мають відповідати тому часу. Не дивно, що й до перукарів за порадою доводиться звертатися. А ще майстриня використовує лише натуральні тканини: з льону, конопель, вовни — і дуже радіє, коли хтось принесе їй якусь стару річ — це для неї найкращий подарунок. Інколи й самій доводиться валяти матеріал під старовину. Така скрупульозність приносить результати. Борщівська весільна лялька посіла перше місце у конкурсі, який проводився у рамках міжнародного салону «Модна лялька». Також Людмила Павлова представляла Україну на виставках у Чехії, Туреччині, брала участь у Днях України у Великобританії.
— Це був незабутній час на берегах Темзи, — згадує вона. — На етнографічну виставку приходило немало українок, які вийшли заміж за іноземців. На вишитій мапі вони показували регіони, звідки родом. Іноземці дивувалися, що Україна така велика. Найбільший успіх мали ляльки-мотанки. Там уміють цінувати зроблене власноруч.
На виготовлення однієї ляльки майстриня витрачає не менше місяця. У кожному регіоні — свій костюм, свої традиції. Це таке культурне багатство, яке ніколи не втомишся пізнавати. Від її ляльок очей не відірвати. Здається, вони ось-ось оживуть. А ще від них віє якимсь умиротворенням. Хочеться забути про все і поринути у світ дитинства...

Тернопільська область.

 

 

На знімку: Людмила Павлова і її ляльки.

Фото автора.