Нинішнє широке обговорення проекту закону про реформування комунальних ЗМІ зовсім не нове у вітчизняній медійній сфері. Сьогодні, коли тема взаємовідносин преси й влади знову виходить на перший план, хотілося б застерегти колег від багатьох помилок, що часом виникають в очікуванні «розкріпачення» як якогось дива.
Ефект дежавю: колись щось схоже вже відбувалося
Очолюючи міську комунальну газету «Вечерняя Горловка» понад одинадцять років, я увесь цей час був свідком і учасником згаданої дискусії. Суть обговорення зводилася до такого: редакція, разом з іншими ЗМІ, заснованими органами влади різних рівнів, обирає подальшу модель своєї роботи — або в статусі приватного (колективного) видання, або трансформується в офіційний вісник владної структури, без права на комерційну й журналістську діяльність.
Парадокс, але, вислухавши за минулі роки десятки, а то й сотні думок, проектів, точок зору на цю тему, сьогодні редакційний колектив горлівської «Вечірки» геть відрізано не тільки від перспективи участі в майбутньому процесі роздержавлення, а й взагалі, по суті, викинуто з медіапростору. Приміщення й майно редакції залишилися на окупованій терористами території. Вимоги тодішнього «секретаря міськради» щодо розміщення в газеті антидержавних, антиукраїнських матеріалів я, редактор, півтора року тому назвав однозначно неприйнятними, а тому був змушений оголосити про припинення випуску видання й виїхати з міста. Інакше довелося б розділити долю інших не згодних з окупантами жителів міста — ув’язнення в підвалі, знущання, а то й фізична розправа...
Свобода буває і від лукавого
Про майбутнє реформування комунальної й державної преси насправді говорять так довго, що інколи виникають побоювання: чи не є цей процес своєрідною технологією чиновницької влади — залякувати підконтрольних журналістів припиненням бюджетного фінансування (розмір якого зменшується) за виконувану ними роботу, обсяг якої і збільшується, щоб залежні від засновника медіа не розслаблялися перед обличчям вільних і тому не таких надійних хлібів?
Не варто створювати ілюзії й медійникам, особливо видавцям газет. Газетна справа давно вже не прибуткова, а її успіх залежить сьогодні від безлічі факторів, які в умовах депресивних районів і містечок з їхньою слабкою рекламною базою, а також враховуючи надмірно високі витрати на доставку видань, на папір, на транспорт виглядають несприятливими. Також необхідно враховувати і таке: комунальна, державна преса об’єктивно не в змозі сьогодні успішно конкурувати із приватними медіа з тієї само причини, що працює, зазвичай, прозоро. І, працюючи «по-білому», податки платить теж більш високі. Зарплати в конвертах, неофіційна зайнятість, подвійна бухгалтерія, ухилення від оподатковування — ці й інші ознаки тіньової економіки властиві, швидше, приватним ЗМІ, ніж тим, що засновані органами влади.
Адже в останніх, як би це не дратувало декого, є свої ефективні механізми контролю підвідомчого органа, і йдеться тут не тільки про ідеологію...
Свого часу наша редакція комунального ЗМІ підрахувала: суми фінансової підтримки газети з бюджету стабільно дорівнюють розміру відрахувань підприємства у вигляді податків, внесків у різні державні фонди тощо. Більше того, редакція комунальної газети з не найбільшим разовим тиражем виявилася... найбільшим у місті платником податків з понад двадцяти видань, теле- і радіоканалів, не говорячи вже про місцеві сайти. Водночас газета безплатно публікувала майже всі офіційні документи органів місцевого самоврядування, забезпечувала робочими місцями до десяти своїх співробітників, відіграла чималу соціальну роль у роз’ясненні жителям нормативних документів і актів. І все це — на тлі докорів в «утриманні», «проїданні бюджету», які роками лунали на адресу «Вечерней Горловки», насамперед, від конкурентів із приватних медіа (а може їх просто нацьковували за принципом «поділяй і пануй»?). Останні, до речі, так і не спромоглися за багато років оприлюднити свої податкові відрахування й інші важливі відомості фінансово-економічного характеру.
Остаточно ж роздратувала наших опонентів ідея видання газетних спецвипусків. При мінімальній собівартості такі номери можуть виходити разовим тиражем до 50 тисяч екземплярів (величезна кількість для 200-тисячного міста!) і є максимально ефективною формою і інформаційного, і суспільно-політичного впливу...
Чому ж не почати з Донбасу?
Сьогодні стан преси Донецької області виглядає чи не найпроблемнішим порівняно з іншими регіонами України. З одного боку — тут часто звучать пишні промови про необхідність боротьби за серця людей, за порятунок їхніх мізків від «вати» — тобто стереотипів, нав’язаних кремлівською, сепаратистською пропагандою, за долучення громадян сходу країни до демократичних, європейських цінностей. З другого — кількість збережених друкованих видань у підконтрольних українській владі містах і районах Донбасу сьогодні можна на пальцях перелічити.
Мені доводилося бувати на блокпостах і опорних пунктах українських воїнів: вони раді будь-якій інформації, а особливо — українським газетам зі словами підтримки, підтвердження важливості для співгромадян їх ратної служби. Але такі газети на передову надходять нечасто... Мені доводилося бувати в пунктах приймання переселенців з тимчасово окупованих територій. Цим людям також постійно потрібні роз’яснення, рекомендації, повідомлення про нові нормативно-правові акти, заходи соціального захисту. Але газет з такою інформацією в управліннях соцзахисту теж небагато — їх практично немає...
Водночас фактом є те, що десятки, якщо не сотні, професійних журналістів на Донеччині сидять без роботи через те, що їхні міста, їх редакції окупували терористи.
Чи врахує новий закон про реформування ЗМІ ще й «особливий статус» колег з Донецької й Луганської областей, які не зі своєї вини, а навпаки — через те, що виконали свій патріотичний обов’язок, опинилися в екстремальній життєвій ситуації?
Владислав ЛЕОШКО, член правління Донецької обласної Спілки журналістів НСЖУ.
