— Головна мета наших волонтерів, яким часом далеко за 60, — показати суспільству, що може зробити невеликий колектив своїми руками для своєї Батьківщини в такий складний час. Це для нас принципово, — каже координатор волонтерського руху «Краматорські бджілки» Ірина Сидоренко. — Для нас особливо важливо продемонструвати на власному прикладі, що все треба робити своєю працею, і головне — треба виправляти ту ситуацію на Донбасі, яка виникла навесні 2014-го. Нам, за великим рахунком, дуже соромно за наш край, за східну частину України, якій зараз допомагає увесь світ — і Центральна, і Західна Україна. Нам дуже соромно за самих себе, соромно за, що зрадили рідну державу деякі земляки з Донбасу. Колишні наші земляки...
Сьогодні головною своєю місією краматорські жінки-активістки обрали допомогу українським військовим — пошиття маскувальних сіток, маскхалатів-«кікімор», яких дуже потребують наші розвідгрупи, плетіння для хлопців теплих речей...
«У Бога нема інших рук, окрім наших...»
До складу координованого Іриною Сидоренко волонтерського руху входять три громадські організації — організація пенсіонерів та інвалідів «Данко», дитячо-юнацька волонтерська патріотична організація «Народжені вільними», безпосередньо громадська організація «Краматорські бджілки». Є тут і дві патріотичні ініціативні групи: одна — з ушанування пам’яті загиблих при визволенні Донбасу за назвою «Герої не вмирають», друга, яка виникла буквально нещодавно, — «Старе місто».
За словами Ірині Василівни, сьогодні серед обивателів переважає споживчий менталітет: «Мені дай! Мені належить!» А цього бути не має.
— Ніхто нікому нічого не винен. Наше головне гасло: «У Бога нема інших рук, окрім наших», — наголошує вона.
Усе почалося з перших днів після визволення Краматорська. 5 липня в місто ввійшли Збройні Сили України, і того ж дня жінки вийшли на вулиці перефарбовувати «денеерівські» «аквафреші» — для цього самі купили фарбу, пензлі й узялися до роботи. Тими само днями Ірина Сидоренко організувала збір коштів на операцію для пораненого бійця ЗСУ. Прочитавши в Інтернеті оголошення про те, що дніпропетровський госпіталь потребує перев’язних матеріалів та іншої посильної допомоги з боку жителів, зібралися декільком родинами й купили простирадла, засоби надання допомоги пораненим. До благої справи підключилися й діти. Вони намалювали великий плакат зі словами «Краматорськ — це Україна!» (його пізніше повісили в палаті госпіталю) і безліч листівок з побажаннями воїнам якнайшвидшого одужання. Усю зібрану допомогу відправили посилками в Дніпропетровськ. У пресі визнали: це було повне руйнування стійких стереотипів, оскільки мало хто очікував зустріти на Донбасі, у Краматорську таке щире патріотичне піднесення...
У середині липня 2014 року Ірина Сидоренко разом із дітьми подала заяву у виконком із проханням зареєструвати дитячо-юнацьку патріотичну організацію. «Навіть так, патріотичну?» — недовірливо перепитали чиновники. «Саме так, патріотичну!» — заявили волонтери.
— Нам довго не давали зареєструватися, — згадує співрозмовниця. — Постійно вставляли палиці в колеса, вважаючи, що все ще повернеться назад.
Волонтери почали виготовляти власноруч різні вироби, сувеніри, розфарбовувати чашки й інше побутове начиння. І коли в місті проводилися заходи — віче, свята і т. д., дорослі разом із дітьми виходили з цими виробами на площі й проводили благодійний розпродаж на підтримку дніпропетровського госпіталю.
Допомога придалася своєму ж земляку — краматорчанину Максиму Ільченку, у якого було складне поранення обличчя. Йому загрожувала повна втрата зору, була необхідна допомога для виїзду на лікування за кордон, і краматорські волонтери всі зібрані протягом місяця гроші — три з половиною тисячі гривень — передали матері Максима.
Сітки передали колишні рибалки
Ішов вересень 2014-го, і якось Ірина Василівна прочитала у Фейсбуку заклик киянки Лесі Корягиної до співвітчизниць плести маскувальні сітки для військових. «Приєднуйтеся до нас!» — писала активістка.
— Ми ще не знали, що воно таке, — згадує І. Сидоренко, — але одразу ж відповіли: «Ми з Краматорська й хочемо до вас приєднатися». По суті, Львів, Кременчук і Краматорськ стали першими містами, які відгукнулися в ті дні на цей заклик. Зараз уже по країні 120 груп ентузіастів, що діють у 60 містах.
Починали групою з декількох жінок, котрі входили в організацію «Данко». У вересні 2014-го вони видавали «гуманітарку» для переселенців у дитячому садку. Жінки кажуть: «Та тут ганчір’я стільки лишається! Щось переселенці беруть, а щось залишають». Над використанням «неліквіду» довго думати не стали: до наступної зустрічі помічниці Ірини Василівни вже нарізали цілу купу клаптів для майбутньої маскувальної сітки. Під основу, каркас для плетива спочатку використовували сітку від старого ліжка.
— Я написала в Інтернеті, що нам необхідні рибацькі сіті, — згадує координатор, — і відгукнулися незнайомі люди, що проживають у Слов’янську. В 90-х роках у себе на підприємстві вони замість зарплати одержали ці рибацькі сіті. І от зараз, через два десятиліття, непотрібний, здавалося б, скарб знадобився...
Квадратні метри «маскування» рятують життя
Своє перше замовлення виконали для блокпоста, розташованого між Краматорськом і Дружківкою. Через кілька днів до місцевих «бджілок» прийшов волонтер Олег Савельєв, який регулярно навідує солдатів на передовій, і сказав: дуже потрібна допомога для «кіборгів», котрі борються в районі донецького аеропорту. Річ у тім, що позиція, на якій закріпилися наші військові, дуже пристріляна ворогом, і, щоб перебазуватися до нового місця дислокації, їм у найближчі день-два необхідна маскувальна сітка певного відтінку в 40 квадратних метрів.
Ірина Сидоренко одразу ж кинула клич в Інтернеті: «Жінки, виручайте, хлопці гинуть...» У лічені годинник прибули з різних кінців міста люди, і всі спільно сплели замість необхідних 40 метрів цілих 50! Заодно кожна з краматорчанок, які відгукнулися, принесла що могла — їжі, домашньої консервації і т. д. Усе це згодом Олег власною машиною з ризиком для життя перевозив на високій швидкості крізь прострілювану місцевість до позицій українських солдатів...
— Після цього, по суті, першого завдання я зрозуміла, наскільки українським воїнам необхідна наша праця, — каже Ірина Василівна. — Спочатку ми думали: ну що ж, потрібна маскувальна сітка, значить, допоможемо. Але коли Олег повернувся назад і показав відеозвіт про поїздку (від руху на високій швидкості він навіть мотор тоді зіпсував), про те, як зі сльозами на очах зустрічали наші солдати цей життєво важливий для них вантаж, я зовсім по-іншому поглянула на все, що ми робимо.
Звичайно, коли прибувають військові за одержанням чергової виконаної заявки, волонтери не забувають запитати: «А що вам ще потрібно?» «Передайте чого-небудь домашнього», — просять, соромлячись, хлопці. От і пакують «бджілки» щораз: спочатку сплетену сітку, потім домашні продукти. Крім того, багато жінок з дому приносять в’язані шкарпетки, рукавиці, зшиті за зразками з Інтернету, балаклави.
Найважливішою ж підмогою для самих волонтерів стало отримане ними чотири місяці тому розкішне цокольне приміщення колишнього магазину. Його передала для потреб «Краматорських бджілок» місцева підприємець Світлана Романівна Фадченко — просто тому, що теж патріот України... А до цього жінки плели свої нехитрі вироби в найрізноманітніших місцях — у дворах житлових будинків, скверах або під стінами Краматорського міськвиконкому.
— Настільки масштабне для кустарних умов виробництво, певно, потребує певних грошових вкладень, — зауважую в розмові. — Де берете кошти на придбання тієї ж фарби, сіток та інших необхідних атрибутів?
— Частину заробляємо на благодійних ярмарках, розпродаємо дитячі вироби. Тканини нам приносять багато просто з дому. Наприклад, чоловіки, що служили колись в армії, знаючи про наше починання, неодноразово віддавали свої військові кітелі. Із прилеглих військових частин привозили партії списаного ганчір’я. Навіть із інших областей України передають небайдужі люди щось у допомогу: тюки старого одягу й тканин, нитки і т. д.
— Ми гуртуємо людей, які працюють руками, а не язиком, — додає Ірина Василівна. — Раніше в мене була відносно стабільна робота, був певний заробіток від творчої діяльності, своя справа, оскільки я трохи знаюся на комп’ютерах. Але хіба можна відсиджуватися осторонь, коли в голові раз у раз звучать рядки: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!..» Я засинала й просиналася із цим. І тільки тут зуміла знайти своє покликання.
Донецька область.
Волонтери плетуть маскувальні сітки.
Команда краматорських «бджілок».
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
